Альтернативна Еволюція

Тієї ж ночі в тиші степу почулося важке дихання собак.

— Все, Якове! — сказав я. — Хана! Від собак не втечемо!

— Біжімо! — наполягав він.

Проте все було марно. Дресировані пси летіли, як вітер, тягнучи за собою чекістів. Здалека долинала гидка лайка, їй акомпанував гавкіт собак.

— Стійте! Стійте, падли! Будемо стріляти!

Собака вхопив мене за холошу, рвонув. Я впав, червонопогонник розігнався і вдарив по нирках. Я вужем звивався на кам'янистій землі, а він, витягнувши револьвер, бив мене по голові, по грудях, по хребту.

— Уб'ю гада! — клекотіло в запіненому роті чекіста. — Тут тобі й амба.

Він звів курок і націлився в голову. Та тут підбіг другий чекіст, який вів зв'язаного Якова, і суворо крикнув моєму кату:

— Не треба! Сказано — доставити живими.

— Твоє щастя, падло, — захрипів «мій» червонопогонник. — Скидай черевики!

— Навіщо?

— Скидай, сука!

Нас роззули, черевики перечепили через плечі і погнали по степу. То була моторошна містерія: місяць в небі, кам'янистий ґрунт, собаки, що хапали за литки, і нескінченний біг у якусь безодню — без смислу, без розуміння.

На степовій дорозі чекала вантажівка. Нас, розгойдавши, закинули в кузов — розтерзаних, закривавлених…

Потім був спецлагсуд. Новий термін по статті 58–14 (контрреволюційний саботаж). Коли я запитав суддю, що ж ми саботували, він відповів без жодного гумору: «Ви саботували заходи радянської влади по вашому перевихованню».

Після суду нас вкинули до каторжного табору Джардас. Кам'яниця зловісної тюрми стояла на високій горі, відкрита всім вітрам і негодам. Відбувати термін доводилося під замком, у камері. Праця — в каменоломні, тяжка, виснажлива. Жодних посилок, листи — раз на два місяці. Дивна річ, але, незважаючи на тяжкі перипетії табірної долі, я відчув, що все, що сталося, суджене і треба його звідати до кінця.