Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Вернер — командир гармати! Зепп — перший номер! Хрістіан — шостий! Шредер, не стовбич без діла, ти — другий номер! А ти — сьомий!..
Гольт повісив на шию ларингофон. Просто чудо якесь: у проводі був струм. З невимовним полегшенням він почув у навушниках голос Готтескнехта.
— Треба, щоб хтось подавав снаряди! — крикнув Вольцов.
— Я «Берта»! — доповів Гольт. — Тут працює шість чоловік з обслуги «Антона». Нам потрібні люди для підноски снарядів!
— Зараз пришлю когось від радіолокатора, — сказав Готтескнехт. — «Берта»! Хто командир гармати? Ви, Гольт?
— Так точно!
— Яких втрат зазнав «Антон»?
— Не знаю!
У навушниках щось загуло.
— Всім гарматам… доповідайте!..
— Я «Берта»!
Озвався ще тільки «Цезар». На командному пункті горланив Кутшера:
— Протягти до «Еміля» і «Дори» тимчасову лінію!
В окоп протиснулося кілька курсантів.
— Що чути на командному пункті? — запитав Гомулка.
— Там повітряна хвиля тільки дещо пошкодила. Біля «Фрі-ди» від детонації у бліндажі вибухнули боєприпаси.
— Там ніхто й не ворушиться! — апатично повідомили курсанти, прислані від радіолокатора.
Знову наближався гул моторів. В навушниках пролунав голос Готтескнехта, суворий і незнайомий:
— Повітряна тривога! Літаки — напрямок дев’ять! Пряме наближення!.. Третя хвиля!
Гольт, сам того не усвідомлюючи, викрикнув слова команди. Навідники доповіли:
— «Берта» готова до бою!
Гольт глянув на небо, там тягся ланцюжок чотиримоторних бомбардувальників.
— Залпом… Вогонь! — лунала команда.
Вольцов заряджав швидко і впевнено. Стріляли тепер тільки дві гармати.
— Вогонь!
Вольцов уже смикав за спуск. Жерло гармати піднімалося щоразу вище.
— Поворот — сто вісімдесят градусів!
Гармата повернулася на схід. Свист бомб злився з безугавною стріляниною, довкола здіймалися в небо хмари диму і фонтани землі. Гармата дрижала. Гольт вигукував:
— Вогонь!
І Вольцов заряджав і тяг за спуск. У навушниках почувся голос Готтескнехта:
— Цього разу промазали!
А Вольцов немов скажений посилав у ствол один за одним снаряди і стріляв без упину, не чекаючи команди, аж поки Феттер не повідомив:
— Висота поза межами дії запалу!
— Припинити вогонь!
В навушниках голос Готтескнехта:
— Хвилинку! Приймаю обстановку! — Минуло чимало часу, доки він знову обізвався: — Всі з’єднання ворожих літаків залишили повітряний простір Німеччини. Відбій!
— «Берта» зрозуміла! — Гольт враз відчув страшенну втому. Він зірвав з себе навушники і простяг їх Вольцову, який, охопивши забинтовану голову руками, сидів на лафеті.
Гольт побіг до «Антона».
Він не впізнав позиції. Земля між гарматами була ніби переорана. Довкола зяяли глибокі вирви. На місці окопу «Антона» — лише купа землі, з якої стирчали потрощені уламки дерев’яної обшивки. Гольт переліз через зруйнований бруствер і підійшов до перекинутої гармати. Тут він наткнувся на Рутшера: вся нижня частина його тіла була затиснута між балками зруйнованого бліндажа та лафетом і розчавлена. Жахливе видовище! Гольта занудило. Мимоволі пригадав високу, вродливу сестру Рутшера. Він переступив через труп. Перед зруйнованою стіною бункера для боєприпасів валялася ціла купа блискучих снарядів, а серед них — ще два трупи. Одного, меншого, не можна було впізнати. Обличчя розтрощене, каска зсунулася на очі. Другий — Гюнтер Ціше, все ще з’єднаний проводом з гарматою. Він лежав на спині, розкинувши руки, в калюжі крові, що витекла з вух, носа ї рота. Обличчя якось дивно розплюснуте. «Як же це сталось? — подумав Гольт. — Рутшер і Ціше…» Він присів навпочіпки, розстебнув на грудях Ціше куртку, витяг звідти папери і засунув собі в кишеню. Потім зняв особові знаки з нього і з маленького, котрого не міг упізнати.
Раптом біля Гольта опинилися Гомулка, дружинники і ще кілька чоловік з команди батареї. Гомулка побачив Рутшера, і обличчя його зробилось землисто-сірим. Віддалік на купі землі, що лишилася від окопу, з блокнотом у руках стояв Готтескнехт. Гольт простяг йому особові знаки обох небіжчиків.
— Рутшер, пане вахмістр…
— Гаразд, Гольт, ідіть до «Берти»!
Гомулка стрибнув у вирву; його нудило, він блював.
— На «Фріді»… усю обслугу… на шматки! — ледве вимовив він.
Гольт раптом пригадав далеке минуле. «Мені остогид рідний дім, мені набридла школа, я ніяк не міг діждатися, коли нарешті мене візьмуть на війну…»