Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Пригортаючись до Йоганна, дівчина говорила чітко, суворо:
— Я ваша зв'язкова. У нього, — вона кивнула на Зубова, що йшов позаду, — є тепер своє особливе завдання. — Замислилась. — Гадаю, поки що для нас з вами надійним «дахом» буде… — запнулася, — ну, ви за мною, словом… упадаєте. — Спитала: — У вас є інші варіанти?
— Нема, — щиросердо признався Йоганн.
— Своєму начальству завтра доповісте про наше знайомство. Ну й про те, що ночували в мене, чи що. Так буде, мабуть, правдоподібніше.
— Що правдоподібніше? — спитав Вайс.
— Ет, — сердито сказала дівчина. — Ну коли артистка, які там з нею можуть бути церемонії! Адже так?
— Та ні, ви помилилися, — запротестував Йоганн. — Вони мають мене за дуже пристойного молодого чоловіка.
— Взагалі нічого не слід надто підкреслювати, вихованість теж, — повчально сказала дівчина. — В усякому разі, вам, єфрейторе.
— Добре, — згодився Вайс.
— Ну, нічого доброго в цьому немає. — Пригорнулася ще ближче. — Запам'ятайте. Я Ельза Вольф. Фольксдойч. Мати — полячка. Батько, звичайно, німець, офіцер. Загинув. Я дитя кохання. Народилася в Кракові. Католичка. Якщо спитають про партнера, — коханець. Та скоро кине. Що ще? Усе, здається. — Нагадала рішуче: — Отже, будете в мене ночувати.
Йоганн почав благати:
— Та я ж не можу. Я обіцяв Дітріхові, Штейнгліцу й, нарешті, Лансдорфу з'явитися вчасно. Я повинен…
— Ні, не повинні. Ви повинні допомогти мені придбати у вашій особі армійського покровителя: сусіди почали мене утискати. На добраніч, — сказала вона голосно по-німецьки, звертаючись до Зубова.
— Гаразд, на добраніч, — пробурмотів Зубов і пішов.
— Куди він? — спитав Йоганн.
Ельза знизала плечима.
— Ну як же це так, сам…
— А вас не цікавить, як я тут сама і завжди сама?
— А Зубов?
— Ніколь — чудовий хлопець, та занадто він покладається на силові прийоми. Нещодавно він знову придумав атракціон зі стріляниною.
— Пробачте, а скільки вам років?
— За віком ви старші од мене, за званням — не знаю, — суворо сказала Ельза.
— А ви давно?..
— Повернетесь, зайдете в кадри, попросіть мою особову справу… — Подивилася напруженим поглядом у вічі, додала уривчасто: — Доповідайте, я слухаю…
Вайс стисло повторив їй усе те, що готував для інформації. Вона кивала, показуючи цим, що запам'ятала. Спитала:
— Це все?
— Ні, тільки головне.
— Непогано, — похвалила вона без усмішки. — Ви не марнували часу. Молодець.
— Дякую. — І Вайс додав ледь іронічно: — Товаришу начальник!
— Ні, — сказала вона. І нагадала: — Я тільки ваша зв'язкова.
— Дозвольте звернутися із запитанням?
— Знаєте, — сказала вона, — не треба на мене ображатися. Ви думаєте, я сухар. А мені просто на шию хотілося кинутися спершу Зубову, потім вам. Я так довго не бачила своїх… То що ж ви хотіли дізнатися?
— Це ви відкрили у Зубова артистичний талант?
— Я, — кивнула вона з гордістю. — Існує спеціальний циркуляр фюрера «про підтримання в народі доброго настрою», і в зв'язку з цим дається броня служителям мистецтва, «майстрам біцепса». Я віддала Зубова під покровительство цього циркуляра. І, уявіть собі, Зубов подобається публіці. Але він дуже визивно тримається.
— На сцені?
— Ні.
— З вами?
— Та ні, з німцями. — Додала засмучено: — Я кожного разу дивуюся, коли бачу його.
— Чому?
— Та просто тому, що він завжди йде начебто назустріч смерті.
Наближався якийсь перехожий.
Ельза заговорила по-німецьки. Вайс вслухався в її слова: вимова була бездоганна. Коло ліхтаря він ще раз уважно глянув у її обличчя. Нічого особливого — бліде, стомлене. Трохи завеликий відкритий лоб. Проте виразні, променисті очі скрадали блідість лоба. Губи м'які, великі, але гарно окреслені. Важкувате підборіддя зі шрамом. А голос! Голос у неї різний: то глухий, то глибокий, грудний, то різкий, уривчастий.
Підійшли до чотириповерхового непоказного будинку, вхід із двору. Війнуло помиями. Сходи темні. Двері Ельза відімкнула своїм ключем. Довгий коридор. Кімната поруч з кухнею, малесенька — стіл, стілець, дерев'яне ліжко, навіть нема шафи.
Повісивши на спинку стільця бобриковий жакет, розв'язавши хустку, вона раптом звалила на плечі копицю блискучою яскраво рудою волосся. Попередила пошепки:
— Фарбоване. Так бульварніше. — Наказала — Лягайте, спіть. Я вас розбуджу. Скиньте кітель, я піду з ним на кухню, випрасую. — Пояснила: — Речовий доказ для сусідів. — Усміхнулася іронічно: — А то, знаєте, підозріло, ні разу де приводила чоловіків. Я погашу світло.