Щит і меч
- Автор: Кожевников Вадим
- Год: 1969
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: В. Білова
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Щит і меч». Краткое содержание книги:
Перші твори Вадима Кожевникова почали друкуватися в 1928 році.
В 1939 році вийшла збірка його оповідань «Нічна розмова», а згодом повісті «Степовий похід» (1940) та «Грізна зброя» (1941).
На початку Великої Вітчизняної війни Вадим Кожевников працював у фронтовій газеті, а з 1949 року він військовий кореспондент «Правды». Герої його післявоєнних збірок «Міра твердості» та «Дорогами війни» — це ті, хто виборював перемогу у грізну годину війни, хто грудьми став на захист рідної Вітчизни.
Роман Вадима Кожевникова «Щит і меч» присвячений подвигу радянських розвідників в тилу ворога.
Лансдорф доручив купити йому соляно-хвойних таблеток для ванн. Легкого проносного. Пошукати в магазинах книжки, видані не пізніш дев'яностих років минулого століття. Пояснив:
— Я люблю тільки те, що зв'язане з моєю юністю. — Прикривши очі блідими повіками, додав: — Вона була чудова…
Дітріх попросив купити йому тістечок на Маршалковській у кондитерській «Ян Гаєвськи», а Штейнгліц — кров'янки. Грошей майор не дав, та зате по-дружньому порадив Вайсові для профілактики зайти після відвідання Варшави в санітарну частину.
Чин єфрейтора і медаль відкрили перед Йоганном нові можливості.
Він зупинив першу ж попутну вантажну машину, наказав солдатові пересісти з кабіни в кузов, дав шоферові пачку сигарет і звелів гнати у Варшаву «із швидкістю чорта, що тікає від праведника».
Настрій у Йоганна був чудовий. Отаке собі безшабашне життєрадісне відчуття удачі й, як після екзаменаційної сесії в інституті, прагнення погуляти в нагороду за працю. І він дозволив собі «розпуститися», запросто побалакати з шофером про те та се…
Він уже вважав себе таким загартованим, невразливим, що навіть безстрашно висловлював зневажливі міркування про росіян, не відчуваючи при цьому огиди до самого себе.
І він розв'язно спитав шофера, сутулуватого, літнього солдата із вкритим поздовжніми зморшками обличчям:
— Ну що, скоро візьмемо Москву — і кінець війні?
Шофер, не підводячи стомлених очей, сказав понуро:
— Ти вважаєш, що війна з росіянами вже кінчається, а вони вважають, що тільки зараз починають воювати з нами.
— А сам ти як думаєш?
— Хайль Гітлер! — сказав шофер і, не відриваючи правої руки від баранки, трошки підняв указівний палець.
З вимови Йоганн вгадав у ньому жителя півдня. Шофер підтвердив цю догадку.
— Є німці, які п'ють лише пиво, другі — тільки шнапс, але є і треті, вони люблять вино. — Глянув скоса на Вайса: — Так, я з Саару, а ти, зразу видно, пруссак.
— Еге ж, я пруссак, — підтвердив Йоганн. — Знаєш, як в одній розумній книзі написано про Пруссію: «Пруссія не є державою, яка володіє армією, вона швидше є армією, яка заволодіває нацією».
Шофер сказав підозріливо:
— Для пруссака ти щось надто освічений.
— Це тому, що я племінник Геббельса.
— Правильно, — згодився шофер. — Тільки для цілковитої схожості не вистачає, щоб тобі ногу перебили.
— Не втрачаю надії.
— Росіяни тобі допоможуть.
— Не встигнуть: скоро їм кінець.
— Ти що, з похоронної команди, як твій дядько? Він їх давно всіх поховав.
Вайс удав, нібито не зрозумів небезпечного натяку, запитав:
— Ти, видко, старий солдат. В першу світову воював?
— Авжеж. До Уралу дійшов.
— Ну! — здивувався Йоганн. — Та ти герой!
Шофер спитав:
— А ти лісорубом коли-небудь працював?
— Ні.
— Ну нічого, росіяни навчать. Вони нас на Уралі навчили ліс валити. В першу світову не весь вирубали — на другу лишили. Лісів там багато, на всіх стане.
— Ти щось по-дурному жартуєш, — суворо зазначив Йоганн.
— А я подурнів, — глухо сказав шофер. — Подурнів з учорашнього дня, як листівку поздоровчу одержав: з приводу смерті героя мого останнього — меншого. А було в мене їх троє. Три поздоровчих на одного батька — багатенько.
— Кури. — Йоганн простягнув пачку.
Шофер узяв сигарету, сказав засмучено:
— Курю. Та не допомагає.
Йоганн порадив:
— Просись на фронт, відомстиш за смерть синів.
— Кому?
— Росіянам.
— У мене їх у шахті завалило, — сказав шофер. — Зрозумів: у шахті! Особиста власність рейхсмаршала Герінга — ці шахти. Був наказ економити кріпильний ліс у зв'язку з воєнним часом. Ось кістками моїх синів і підперли покрівлю.
— Заради перемоги доводиться приносити жертви.
— Панові Герінгу? Моїх дітей?
— Ти міркуєш, як комуніст!
— Схоже? — Шофер нахилився, щось поправив на дверцятах, біля яких сидів Йоганн. Додав швидкості, припав до керма й, не дивлячись на Вайса, запропонував: — Давай ще закуримо.
Йоганн поліз у кишеню за сигаретами. І в цю мить шофер, різко штовхнувши Йоганна плечем, викинув його з кабіни. Машина, хляпаючи дверцятами, помчала по шосе.
Йоганнові пощастило: він упав у кювет поруч зі шляховим стовпчиком. Ще трошки — і він розбився б на смерть, ударившись об цей стовпчик.
Та хоч у Йоганна нило все тіло і загалом безглуздо було опинитися на дорозі в такому скрутному становищі, настрій у нього не зіпсувався. Скоріше навіть навпаки. Такого німця, як цей шофер, він зустрів тут уперше. Оце-то шофер! Більше б таких німців!