Ходіння по муках

Катерина Дмитрівна оселилась недалеко від Даші, в дерев’яному будиночку у двох бабусь. Одна з них, Клавдія Іванівна, була колись давно співачкою, друга — Софочка, її компаньйонкою. Клавдія Іванівна, зранку підмалювавши собі брови і надівши парик кольору воронячого крила, сідала розкладати пасьянс. Софочка вела господарство і розмовляла чоловічим голосом. В будинку було чистенько, тіснувато, по-старовинному безліч скатерочок, ширмочок, пожовклих портретів з неповоротної молодості. Вранці в кімнатах пахло доброю кавою; коли починали готувати обід, Клавдія Іванівна страждала від запаху страв і нюхала сіль, а Софочка кричала чоловічим голосом з кухні: «Куди ж я цей сморід подіну. Не на одеколоні ж картоплю смажити». Вечорами засвічували гасові лампи з матовими кулями. Бабусі піклувались про Катю.

Вона жила тихо в цьому старозавітному затишку, що залишився непорушеним від бур часу. Вставала вона рано, сама прибирала кімнату і сідала до вікна — лагодити білизну, штопати панчохи або переробляти з своїх старих пишних платтів що-небудь простіше. Після сніданку Катя звичайно йшла на острови, брала з собою книжку або шитво, і, дійшовши до улюбленого місця, сідала на ліавку поблизу маленького озера і дивилась на дітей, що гралися на купі піску, читала, вишивала, думала. О шостій годині вона поверталась обідати до Даші. Об одинадцятій Даша і Телєгін проводили її додому: сестри йшли попереду під руку, а Іван Ілліч, в зсунутому на потилицю кашкеті і посвистуючи, йшов ззаду, «прикриваючи тил», тому що вечорами тепер ходити по вулицях було не зовсім безпечно.

Щодня Катя писала Вадиму Петровичу Рощину, що був весь цей час у командировці, на фронті. Уважно й чесно вона розказувала в листах усе, що робила за день і що думала: про це просив її Рощин і підтверджував у листахвідповідях: «Коли ви мені пишете, Катерино Дмитрівно, що сьогодні переходили Єлагін міст, почав накрапати дощ, у вас не було зонтика і ви пережидали дощ під деревами, — мені це дорого. Мені дорогі всі дрібниці вашого життя, мені здається навіть, що я б тепер не зміг без них жити».

Катя розуміла, що Рощин перебільшує і прожити б, звичайно, зміг без її дрібниць, але подумати — залишитися хоч би на один день знову одній, самій з собою, було так страшно, що Катя намагалась не роздумувати, а вірити, ніби все її життя потрібне й дороге В адиму Петровичу. Тому все, що вона тепер робила, — набувало особливого сенсу. Загубила наперсток, шукала цілу годину, а він був на пальці: ото вже Вадим Петрович посміється, яка вона стала неуважна. До самої себе Катя тепер ставилась, як до чогось не зовсім свого. Одного разу, працюючи коло вікна і думаючи, вона помітила, що тремтять пальці; вона підвела голову і, протикаючи голкою спідницю на коліні, довго дивилась поперед себе, нарешті погляд її розрізнив навпроти, де була дзеркальна шафа, худеньке лице з великими сумними очима, з волоссям, причесаним просто, — назад, вузлом… Катя подумала: «Невже — я?» Опустила очі і продовжувала шити, але серце билось, вона вколола пальця, піднесла його до рота і знову глянула в дзеркало, — але тепер уже це була вона, і гірша за ту… Того ж вечора вона написала Вадиму Петровичу: «Сьогодні цілий день думала про вас. Я за вами скучила, милий мій друже, — сиджу коло вікна і жду. Щось зі мною діється давним-давно забуте, якісь дівочі настрої…»