Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

У 1990-х роках електоральних невдач зазнали також наближена до ділових кіл Ліберальна партія (створена колишніми комсомольськими лідерами) та низка партій, створених «червоними директорами». Більшість із них пізніше влилися до Партії регіонів. Ліберальна партія виникла у Донецьку в жовтні 1991 року. Її очолили колишні комсомольські очільники та олігархи Володимир і Євген Щербані, які так ніколи і не змогли стати місцевою партією влади. У 1994–1998 роках парламентську фракцію Ліберальної партії «Соціально-ринковий вибір» очолював колишній голова СБУ Євген Марчук, що свідчило про зміну відносин між силовиками та криміналітетом, про яку йшлося раніше. Лідер лібералів, депутат Верховної Ради Євген Щербань був застрелений у листопаді 1996 року на летовищі Донецька. Ліберали та Партія праці об’єднали свої зусилля у блоці «Разом» на виборах 1998 року, однак не змогли пройти до парламенту, отримавши усього 1,89% голосів. Донецька Партія регіонального відродження України (ПРВУ) того ж року здобула менше 0,9%.

У 2012 році Партія регіонів відзначала своє п’ятнадцятиліття. Вона вела свій родовід від ПРВУ, засновником якої був свого часу тодішній донецький міський голова Володимир Рибак. У 2012–2014 роках Рибак очолюватиме Верховну Раду України.

У 2000 році в Донецьку завдяки об’єднанню ПРВУ, Партії праці, Всеукраїнської партії пенсіонерів, партії «Солідарність» Петра Порошенка та партії «За красиву Україну» майбутнього міського голови Києва Леоніда Черновецького постала регіональна партія влади. Партію регіонального відродження «Трудова солідарність України» перейменували на Партію регіонів у березні 2001 року, коли вона створила депутатську фракцію «Регіони України». Після об’єднання із фракцією «Європейський вибір» майбутнього прем’єр-міністра Азарова «Регіони України» стали другою за величиною фракцією (після «Нашої України») у парламенті 2002–2006 років.

Об’єднання донецького клану забезпечило Партії регіонів велику фінансову підтримку місцевих олігархів, зокрема Ахметова, а після 2006 року — «газового лобі» на чолі з Дмитром Фірташем, Юрієм Бойком та Сергієм Льовочкіним. Янукович скористався приєднанням «газового лобі» для збільшення своєї автономії від донецьких олігархів і поглинання Республіканської партії України, партії «газового лобі». Завдяки цьому Партія регіонів отримала альтернативне джерело фінансування. У 2010–2012 роках очільники «газового лобі» Льовочкін, Бойко та Костянтин Грищенко посіли впливові посади голови адміністрації президента, міністра енергетики й вугільної промисловості та міністра закордонних справ відповідно. Натомість у часи правління Януковича, Фірташ, Ахметов і син глави держави Олександр Янукович, який очолив «сім’ю» (особистий клан президента), уклали найбільшу кількість приватизаційних угод. В умовах украй високого рівня недовіри в українському суспільстві українські можновладці вважали, що «довіряти можна лише вузькому колу родичів і друзів»[804].