Все королівське військо
- Автор: Уоррен Роберт Пенн
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Все королівське військо». Краткое содержание книги:
Історія жорсткого політика, що часто не гидує ніякими методами для досягнення своїх цілей. В основу книги лягла біографія губернатора Луїзіани Х'юї Лонга.
Автор був удостоєний Пулітцерівської премії 1947 року за цей твір.
І ще — він був адвокатом у «Амерікен електрік». Я довідався, що його звільнили з цієї посади незадовго перед тим, як її зайняв Ірвін. Такий збіг не обіцяв багато, одначе я не боявся знову зайти в глухий кут. За шість чи вісім місяців, витрачених на цю справу, я опинявся там не раз і не два.
Та цього разу глухого кута не було. Була міс Лілі Мей Літлпо, що її після п’яти тижнів, витрачених на пошуки, я знайшов у темному, брудному, просмерділому лисячим духом лігві — мебльованих кімнатах на околиці міських нетрів у Мемфісі. То була виснажена стара жінка в чорній сукні, вкритій задавненими плямами від їжі, що вже й не намагалася справити пристойне враження і сиділа в своїй майже темній кімнаті, повільно блимаючи на мене підсліпуватими червоними очима на зсушеному літами обличчі й поширюючи навколо себе отой дух старої лисиці, що змішувався з духом ладану та свічкового воску. Стіни кімнати були густо завішані картинками божественного змісту, а на столику в кутку стояло щось на зразок вівтаря з вицвілою вишневою запоною; та в ньому була не мадонна і не розп’яття, що дуже пасувало б до інших образків, а почеплений на дошці великий ідол з фетру, про який я спершу подумав, що то збільшена до безглуздя подушечка для голок у вигляді квітки соняшника, а потім, придивившись пильніше,— що то, певне, образ самого сонця та його променів. Живодайне божество. І це в отакій кімнаті. Перед ним на столику горіла свічка, таким масним полум’ям, наче його живив не тільки віск, а й маслянисте повітря кімнати.
Посеред кімнати стояв стіл, покритий вишневою оксамитовою скатертю, а на ньому — тарілка з ядучо-зеленими льодяниками, склянка води та два довгі вузькі чи то ріжки, чи то сурми, зроблені начебто з олова. Я сидів поодаль від стола. Міс Літлпо сиділа по той бік і розглядала мене своїми червоними очима, а тоді мовила несподівано гучним голосом:
— То почнімо? — Вона ще деякий час дивилася на мене, потім сказала, ніби сама до себе: — Якщо вас прислала місіс Далзелл, то, мабуть…
— Атож, місіс Далзелл. Це вона мене прислала. Я заплатив їй двадцять п’ять доларів.
— Ну, тоді, гадаю, все гаразд.
— Усе гаразд,— сказав я.
Вона встала й пішла до свічки на столику, і далі не спускаючи мене з ока, так наче в останню мить перед тим, як згасне свічка, могло виявитися, що зі мною далеко не все гаразд. Потім дмухнула на свічку і в темряві повернулася до свого стільця.
Після того деякий час чулося якесь сапання, стогін, брязнуло щось металеве,— як я здогадався, одна із сурм,— а годі до мене долинула не дуже доладна й зрозуміла мова принцеси Плямистої Лані, що говорила устами міс Літлпо, і ще недоладніші, мовлені хрипким горловим голосом фрази когось із Потойбіччя, що називав себе Джіммі й був нібито другом моєї юності. Тим часом за спиною в мене булькотіло й гупало в батареї опалення, я дихав гарячою пітьмою і упрівав. А Джіммі казав, що мене чекає дорога.
Я подався трохи вперед у темряву і сказав:
— Викличте Мортімера. Я хочу про щось його запитати.
Одна із сурм знову тихенько брязнула, і принцеса мовила щось, одначе я не розчув.
— Мені потрібен Мортімер Л.,— сказав я.
У сурмі захрипіло, але вже зовсім невиразно.
— Він намагається пробитись,— пояснив голос міс Літлпо,— але перешкоджають коливання.
— Я хочу запитати його про щось,— наполягав я.— Викличте Мортімера. Ви ж знаєте Мортімера Л. Тобто Мортімера Лонзо.
Коливання й далі перешкоджали.
— Мені треба запитати його про самогубство.
Коливання, як видно, стали такі, що вже не пробивалось ані звуку.
— Викличте Мортімера. Мені треба запитати його про страховку. І про лист, якого він написав перед смертю.
Мабуть, коливання розбуялися над усяку міру, бо сурма гримнула об стіл і полетіла на підлогу, а по той бік стола почувся шурхіт, шарудіння, і коли раптом спалахнуло електричне світло, міс Літлпо стояла біля одвірка з рукою на вимикачі й пильно зирила на мене червоними очицями, і віддих її з гучним сичанням вихоплювався крізь зогнилі пеньки зубів.
— Ви збрехали,— мовила вона.— Ви мені збрехали.
— Ні, не збрехав,— відказав я.— Мене звуть Джек Берден, і мене прислала до вас місіс Далзелл.