Ніж, якого не відпустиш
- Автор: Несс Патрик
- Серия: Ходячий Хаос #1
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: АССА
- ISBN: 978-617-7661-91-6
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Ніж, якого не відпустиш». Краткое содержание книги:
Взагалі там, певно, зо п’ядесят будинків.
Може навіть сто.
Нічого більшого я ще в житі не бачив.
— Мушу сказати, — кричить Віола, — що воно трохи менше, ніж я очікувала.
Але я її не дуже чую.
Дивлячись через бінокулі, я дивлюся від Притулку вздовж дороги і бачу шось подібне до блокпоста, від якого в обидва боки іде шось подібне до укріпленої загорожі.
— Вони готуються, — кажу я. — Готуються до бою.
Віола стривожено дивиться на мене.
— Думаєш, вона достатньо велика? Думаєш, ми в безпеці?
— Залежить чи правдиві чутки про армію.
Я оглядаюся, просто інстинктивно, ніби армія просто чекає нас, аби рушити вперед. Я дивлюся на сусідній горб. Звітти має бути гарний вид.
— Давай дізнаємось, — кажу я.
Ми трохи відходимо назад по дорозі, шукаючи, де можна піднятися, знаходимо місце і ліземо вверх. Я лізу, а ноги легкі, Шум чистіший, ніж останні багато-багато днів. Мені сумно через Бена, сумно через Кілліана, сумно через Манчі, сумно через всьо шо сталося зі мною і Віолою.
Але Бен казав правду.
Надія є навіть на дні найглибшого водоспаду.
І, може, це не так і боляче.
Ми ліземо вверх через дерева. Горб круто піднімається над річкою, а нам приходиться россувати лози і чіплятися за каміння, аби пролізти вверх достатньо, шоб глянути назад на дорогу, аж нарешті вся долина розгортається під нами.
Бінокулі далі в мене, такшо я дивлюся вниз по течії і вниз по дорозі і над вершинами дерев. Дотепер приходиться витирати бризки.
Я дивлюся.
— Ти бачиш їх? — питає Віола.
Я дивлюся, річка маліє з віцтанню, далі, далі, далі.
— Ні, — кажу я.
Я дивлюся.
І знову.
І…
Там.
Унизу, за найглибшим закрутом дороги у найглибшій ділянці долини, у найдальшій тіні, відкинутій сходом сонця, отам вони є.
Люцька маса, певно, армія, марширує вперед, так далеко, шо я можу зрозуміти шо це вони тільки з того, шо вони схожі на темну воду, яка пливе сухим річищем. На такій віцтані важко розібрати деталі, але я не можу побачити окремих людей і, здається, не бачу коней.
Просто маса, маса, яка пливе по дорозі.
— Скільки їх? — питає вона. — Скільки їх стало?
— Не знаю, — кажу я. — Триста? Чотириста? Я не знаю. Ми натто далеко, аби…
Зупиняюся.
— Ми натто далеко, аби сказати точно, — я витискаю з себе ще одну усмішку. — За багато миль.
— Ми їх перемогли, — каже Віола, таксамо усміхаючись. — Ми тікали, вони гналися за нами, і ми їх перемогли.
— Ми доберемося до Притулку і попередимо головних, — кажу я, говорю швичче, мій Шум голоснішає від захвату. — Але вони йдуть похідним строєм, а підхід дуже вузький, такшо армія буде йти принаймі цілий день, а може й цілу ніч, і я клянуся, там далеко не тисяча чоловік.
Клянуся.
(Але.)
Віола усміхається найзмученішою, найщасливішою посмішкою в моєму житті. Вона знову бере мене за руку.
— Ми їх перемогли.
Але тоді нетривкість надії знову дає про себе знати, і мій Шум трошки сіріє.
— Ну, ми ще не там, і ми не знаємо, чи Притулок зможе…
Але вона хитає головою.
— Ні-ні, — каже вона. — Ми їх перемогли. Слухай мене і будь щасливий, Тодде Г’юїтте. Ми весь цей час пробували обігнати армію — і знаєш що? Ми її обігнали.
Вона дивиться на мене, усміхається, очікує чогось від мене.
Мій Шум гуде, він щасливий і теплий і втомлений і полекшений і все ще трохи стурбований, але я думаю, шо може вона права, може ми таки виграли, може мені варто її обняти, якшо це не буде якось дивно, і я розумію, шо зрештою я таки погоджуюся з нею.
— Ми їх перемогли, — кажу я.
А тоді вона обнімає мене і міцно притискає до себе, ніби ми можемо впасти, і ми просто стоїмо там, на вологому схилі, і просто дихаємо.
Вона вже не так пахне квітами, але то нічого.
І я розглядаюся, і водоспад під нами рине вниз, і Притулок поблискує через підсвічені сонцем бризки і сонце світить на всю-всю річку над водоспадом, підсвічує її як металеву змію.
І я дозволяю свому Шуму булькотіти маленькими іскрами радості і мій погляд проходиться назад по всій довжині річки і…
Ні.
Кожен м’яз у мому тілі стискається.
— Що? — каже Віола, відстрибуючи від мене.