Там, у темній річці

Місіс Константін увесь час була з ним, підбадьорюючи його своїм добрим і заспокійливим поглядом.

— Коли в нашому домі опинилася дівчинка з ріки, мав дивне відчуття. Інколи я думав… — він помотав головою від замішання, але місіс Константін можна розповідати геть усе і не боятися бути висміяним. — Інколи я думав: а що, як вона не померла? Що, як я поклав її на воду, і вона плила собі, поки не опритомніла? Що, як її десь прибило до берега, і вона перебувала у когось упродовж двох років, а потім якось — сам не знаю, як і навіщо — знову опинилася у річці й припливла назад до нас? Це, звісно, неможливо, але такі думки виникають… Коли потрібно щось пояснити…

— Розкажіть мені про Амелію, — попросила місіс Константін після невеличкої паузи. — Якою вона була за життя?

— Що саме мені розповісти?

— Що завгодно.

Він замислився.

— Вона ніколи не сиділа на одному місці. Навіть до народження крутилася в'юном — так казала повитуха. А коли вже народилася і її поклали в колиску, то відчайдушно сукала ручками та ніжками — ніби хотіла злетіти в повітря й дивувалася, чому це їй не вдається. Вона захоплено стискала та розтискала пальці, а коли бачила, як її кулачок перетворюється на долоню з пальцями, то щоразу безмежно дивувалася. Вона прудко повзала. За словами дружини, це зміцнило її ніжки. Любила чіплятися за мої пальці, а я підіймав її і ставив на підлогу, щоб вона могла відчути тверду опору. Ми не завжди могли тримати її за руку, поки вона вчилася ходити. Одного дня мені треба було попрацювати з паперами у вітальні, а вона підповзла до моїх ніг і почала смикати за штани, вимагаючи уваги — хотіла, щоб я поставив її на ніжки, а я ж бо був зайнятий. Аж тут глядь — і вже маленька ручка смикає мене за рукав, бо ось вона тут, праворуч від мене. Сама піднялася, тримаючись за ніжку стільця, і на її обличчі було стільки задоволення й подиву від того! Вона падала тисячі разів, але ніколи не плакала, а піднімалася й тупала собі далі. І коли вже навчилася ходити, то ніколи більше не сиділа.

Він відчув, як від спогадів на його обличчі розквітає усмішка.

— А тепер ви її бачите? — голос місіс Константін був таким м'яким і тихим, що ледве потривожив повітря.

Тепер Вон бачив Амелію. Бачив пасмо волосся, що лягло не туди, її бездоганно закручені вії невизначеного кольору, крихту засохлого слизу в кутку заспаного ока, вигин щоки і рум'янець, закопилену нижню губу, пухкі пальчики та рожеві нігтики. Він бачив Амелію не тут і зараз, але в невизначеному часопросторі своєї пам'яті. Її вже не було серед живих, та вона існувала у його спогадах, була присутньою там. Вон поглянув на неї, а вона поглянула у відповідь й усміхнулася. Він ще раз подивився на неї. Відчув, як перетнулися їхні погляди — батька та дочки. Усвідомлював, що Амелія мертва, що її більше немає, але тут, у цю мить, він бачив її і розумів, що в такий спосіб — і тільки в такий спосіб — вона може до нього повернутися.