Смілла та її відчуття снігу

Трохи жіночого одягу: кардиган, панчохи, бавовняна спідниця, рушники з волохатої тканини завтовшки один сантиметр з бирками «Ютландська ткацька фабрика дамаста», на яких вишите ім’я Каті Клаусен. Більше вона нічого не прислала. Я її добре розумію. Жінкам не подобається, коли сторонні бачать їхню брудну білизну і тримають її в руках. Якби крім мене в пральні працював ще хто-небудь, я прала б свою білизну в раковині і потім сушила на спинці стільця.

Потім ще одна купа чоловічого одягу. Футболки, сорочки, светри, полотняні штани. Про все це можна сказати три речі. Що все це нове, все це дороге і все це п’ятдесят другого розміру.

— Ясперсен.

Маленькі чорні пластмасові телефони, які висять у кожному приміщенні «Кроноса» і приводяться в дію з містка, дозволяючи тим самим вахтовому, коли йому заманеться, підключитися і дати наказ, для мене — в усякому разі, зараз — є уособленням того, до чого привів чудовий, дрібнокапосний, витончений і понад усі розумні межі технологічний розвиток останніх сорока років.

— Подайте, будь ласка, каву на місток.

Я не люблю, коли за мною спостерігають. Я ненавиджу відмітки про прихід на роботу і залишення роботи. У мене виникає алергія, коли з різних інстанцій зводиться воєдино якась інформація про людину. Я відчуваю огиду до паспортного контролю і до свідоцтв про народження. До обов’язкового навчання, до обов’язку в певних випадках надавати відомості, до обов’язку утримувати сім’ю, до обов’язку відшкодовувати збитки, до обов’язку зберігати таємницю — до всієї цієї в’язкої громади контрольних заходів і вимог держави, яка обрушується на вашу голову, коли ви приїжджаєте в Данію, і яку мені в звичайному житті вдається витісняти зі своєї свідомості, але вона будь-якої миті може знову опинитися переді мною, матеріалізувавшись у такому ось, наприклад, маленькому чорному телефоні.

Я ненавиджу все це ще більше, бо знаю, що все це підноситься під виглядом свого роду благодіяння — вся західна манія контролю, архівації і каталогізації задумана до того ж на допомогу людям.

Коли в тридцяті роки запитали старезну Іттусаарсуак, яка дитиною разом зі своїм плем’ям і з родиною прийшла через острів Елсмір до Гренландії з тією хвилею еміграції канадських ескімосів, що вперше за сімсот років зустрілася з inuit у Північній Гренландії, коли її запитали — вісімдесятип’ятирічну жінку, котра пережила весь сучасний процес колонізації від кам’яного віку до радіо, — яке життя зараз у порівнянні з минулим часом, то вона, не замислюючись, сказала: «Краще — inuit набагато рідше вмирають з голоду».