Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
Павлуша, що сидiв попереду, хоч i пригинався, але зачепив мимохiть головою за люстру, i склянi бурульки мелодiйно задзвенiли, вiтаючи нас у хатi.
Хата була майже порожня. Тiльки великий буфет з голими полицями вiдсвiчував у водi дзеркалами та посеред кiмнати плавав догори нiжками зламаний стiлець.
Гребенюк був, дуже хазяйновитий, енергiйний дядько, до того ж мав, крiм Ганьки, двох синiв-парубкiв. I, звичайно, вони змогли дати собi раду. Випхали всi речi спершу на горище, а тодi повантажили на машину. I тепер я подумав, що Павлушi, чесно кажучи, нi на що було розраховувати. Нiхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хiба б, може, човном скористалися (якби солдатiв не було). I всю активну роботу по врятуванню робили б батько i брати, а мiй Павлуша в кращому випадку подавав би речi з горища у човен. А то могли й вiдправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився пiд ногами i не заважав. Отже… Але я, звичайно, нiчого цього Павлушi не сказав i не скажу нiколи. Хай тiшиться думкою, що вiн винiс би її на руках i вона обняла й поцiлувала б його при всiх i сказала б якiсь такi, такi слова, якi тiльки у хлоп'ячих мрiях говорить дiвчина хлопцевi… Хай тiшиться…
Бiдний Павлуша роззирався навколо з таким разчарованим кислим виразом, що менi аж шкода його стало. Як менi хотiлося знайти хоч яку-небудь, хай навiть найдрiбнiшу фiтюльку, потрiбну Гребенючцi, — щоб вiн її врятував!
Поклавши весло на дно i перебираючи руками по стiнах, я провiв човна у другу кiмнату. То була спальня. З-пiд води стирчали нiкельованi трубки з шишками i кульками — спинки лiжок — i стояла велика, на пiвстiни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафi в безладдi валялися якiсь коробки.
— Та ну, поїхали, нiчого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.
— Стривай, — сказав я i пiдвiв човна до шафи.
Скраю на шафi лежали порожнi коробки з-пiд взуття. Рятувати їх мiг тiльки дурень. Але попiд стiною я помiтив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелiрних магазинах продають рiзнi коштовностi.
Дотягтися до коробочки просто так я не змiг. Треба було лiзти на шафу. I я це зробив, як менi здалося, дуже спритно. Сперся руками, пiдскочив i сiв на шафу. От якби в тiй коробочцi та виявилась якась дорогоцiннiсть!.. Але сподiвання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у нiй лежали, певно, срiбнi ложечки (про це свiдчили спецiальнi перегородки, обтяїнутi чорним бархатом), але то було дуже давно, бо i бархат той порудiв та одклеївся, i кришка коробочки була одiрвана й ледь трималася. Мабуть, i ложечки тi вже погубилися.
Тьху! Хай ти сказишся!
Я стрибнув назад у човен.
I тут…
Човен хитнувся, я пiдвернув лiву ногу i аж зойкнув вiд гострого болю. Унизу бiля кiсточки щось хруснуло. Я не встояв i шубовснув у воду. Зразу виринув i схопився за борт. Павлуша допомiг менi залiзти в човен:
— Тю! Як же це ти?
— Та ногу пiдвернув, — з досадою сказав я i винувато глянув на нього. — Бач, i штормiвку твою замочив.
— Та дiдько з нею. Як нога?
Нога бiля кiсточки страшенно болiла, не можна було доторкнутися, не те, що стати. I буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нiчого, пройде. Заживе, як на собацi…
Але Павлуша по моєму обличчю бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рiшуче сказав вiн i взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша пiдвiвся i почав гребти навстоячки. У нас майже всi на плоскодонках так гребуть. I весло для цього робиться спецiально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанцi. А це була плоскодонка. I я б зараз гребти не змiг. Бiль у нозi не припинявся. Вiн оддавав навiть у серце. «Невже зламав?» — з тривогою подумав я.
Вже зовсiм розвиднялось. Туман рiдшав, i стало видно жвавий рух на затопленiй вулицi. Мiж хат, повiток i садкiв снували бронетранспортери, десь далi в глиб села гурчали тягачi й машини, розтягаючи завали й те, що було на їхньому шляху. I всюди майорiли зеленi солдатськi гiмнастерки. Чим ближче ми пiдпливали, тим бiльше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. I нiхто не сидiв склавши руки. Всi щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорiвна у спортивному костюмi промайнула на горищi хати. А там дiд Салимон. А он хлопцi — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, i в кожного в руках по двi курки. А обличчя такi геройськi, що куди там…
А я. Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старi й малi, допомагають потерпiлим — зламати ногу' Так було безглуздо, що я мало не плакав I як я доберуся додоiму?
Ну, довезе мене Павлуша на човнi до сухого, а далi як? На однiй нозi стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хiба до мене зараз! Ще зi мною возитися. I тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свiй. Це ж вiн на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його i скинули разом з домашнiм скарбом баби Мокрини. Не те, що я боюсь, щоб не пропав. Не пропаде вiн. Нiчого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, i Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так…
Тiльки я встиг подумати це, як побачив, що назустрiч нам суне триста п'ятдесят перший, i старший лейтенант Пайчадзе махає менi рукою.
— Гей, забери своє добро!
Бронетранспортер був уже порожнiй.
«Як швидко вони обернулися, молодцi!», — подумав я. Порiвнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись через борт, спустив у човна велосипед.
— Держи свою тачку, да, — вiн пiдморгнув менi й усмiхнувся.
— Спасибi, — сказав я й усмiхнувся у вiдповiдь. Хоч менi було зовсiм не до смiху, бо, опускаючи велосипед, вiн зачепив мене колесом по нозi i так заболiло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотiв, щоб солдати знали про мою ногу. Тiльки тепер я роздивився, якi вони всi втомленi, змученi. Очi у всiх червонi, губи обвiтренi, потрiсканi, на щоках, три днi не голених, брудна щетина. Вони ж ото тiльки-тiльки були лягли вiдпочити пiсля триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, цi зовсiм молодi ще солдати. I менi було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. I я хотiв, щоб вони швидше од'їхали, щоб нiчого не помiтили.