Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
Добре, що дядько Михайло олiвцем листи писав. Якби чорнилом, розповзлося б, а так висохне — i все.
— Ходiмо зразу їй оддамо, — сказав я. Ми пiдвелися.
— Я отут-о, через горищне вiкно влiз, — розповiдав Павлуша. — Але по мокрiй стрiсi вгору не подерешся.
Павлуша провiв лiхтариком, освiтлюючи захаращенi рiзним мотлохом, заснованi павутинням кутки горища. О! За комином стояла драбина (он вона де!), а вгорi у стрiсi зяяла дiрка, через яку, певно, й вилiзла баба Мокрина.
— Ти давай лiзь, а я посвiчу, — сказав Павлуша.
— Нi, давай разом, — мовив я. Менi не хотiлось розлучатися з ним навiть на мить.
— Ну, давай, — не став вiн заперечувати. — Тiльки лiзь перший. Ти ж вiддаватимеш.
I ми полiзли.
Я перший.
Вiн за мною, присвiчуючи лiхтариком.
Я так несподiвано, мабуть, вигулькнув перед бабою Мокриною з тої дiрки у стрiсi, що баба злякано вiдсахнулась i швидко швидко захрестилася, примовляючи: «Свят! Свят! Свят!». Їй, певно, здалося, що то якась нечиста сила.
— То я, бабусю, не бiйтеся, — проказав я i простягнув їй листи. — Нате ось!
Вона не одразу роздивилася, що я їй даю, i не одразу взяла Тiльки мацнувши рукою, видно, зрозумiла, що то, i, схопивши, пiднесла до очей.
— О господи! О господи! — промовила розпачливо i знову заплакала. — Ой синку, ой як же це ти? О господи!..
I так жалiбно, так тужно вона це промовила, що в мене в самого защемiло в горлi. I я не мiг нiчого сказати.
Та й не довелося. Бо зовсiм близько позад мене почувся голос:
— Зараз, бабушка, зараз…
Я обернувся На стрiху пiднiмався по приставленiй з машини драбинi Митя Iванов. Корова вже була в машинi, бабинi дочки теж.
Уже розвиднiлося. Дощ припинився. На затопленi хати й дерева лягав туман. У бiлому серпанку все виглядало ще незвичайнiше.
Я раптом вiдчув, як замерз, як закоцюбли в мене ноги у мокрих штанях, як заклякли, задубiли руки. Вiд холоду аж болiло в грудях. Я вiдчув, що коли зараз якось не зiгрiюсь, то буде погано.
А там же в машинi мiй ватник. Вдягти, вдягти його швидше! Але як же Павлуша? Якщо я полiзу в машину по ватник, а вона рушить. Уже ж, здається, все забрали, оце тiльки бабу Мокрину знiмуть i їхатимуть. А Павлуша ж на човнi, вiн човна не кине. I машина переповнена. Крiм корови, пiдсвинка й курей, оно ще скiльки клумакiв, чемоданiв, ящикiв усяких…
Митя Iванов, обережно пiдтримуючи бабу Мокрину, вже допомагав їй спускатися по драбинi у бронетранспортер.
— А де пацан, га? Пацан де? — почувся раптом знизу стурбований голос старшого лейтенанта Пайчадзе. Я мусив подати голос.
— Та я тут! — цокаючи зубами, якомога веселiше гукнув я. — Ви їдьте, їдьте! Я на човнi поїду, з Павлушею.
Спершу я це сказав, а вже потiм усвiдомив, що цим самим одрiзав собi шлях до ватника i хтозна тепер, як зiгрiюсь. «Але там, мабуть, зараз однак ватника i не знайдеш за тими клумаками», — заспокоїв я себе. I щоб не було вже нiяких сумнiвiв i вагань, зразу сунувся вниз — спускатися назад на горище. Павлуша, який терпляче стояв на драбинi нижче мене i все чув, але нiчого не бачив, крiм моїх мокрих штанiв, не встиг зорiєнтуватись, i я трохи сiв йому на голову. Та вiн навiть слова менi не сказав, а просто одразу став спускатися.
Роздiл XXIII
У хатi Гребенюкiв. Ой, нога, нога! Безславно додому. Все плутається
Через горищне вiкно ми перебралися в човен.
— Я п-погребу, б-бо з-змерз т-трохи, — процокотiв я i взяв весло.
— Ану стривай, — сказав Павлуша, знiмаючи штормiвку. На ньому була ловкенька брезентова штормiвка на «блискавцi», з каптуром.
— Та ну… — почав я. Але вiн перебив мене:
— Вдягай зараз же, бо… — i силою натяг на мене штормiвку.
— Н-ну д-добре, я т-трохи… а п-потiм оддам.
Зашморгнувши «блискавку» до пiдборiддя, я взявся за весло.
Я так налягав на нього, наче хотiв зламати. I вже через кiлька гребкiв вiдчув, як пiшло потроху тепло в руки i в ноги. Я грiб навстоячки, присiдаючи i рухаючись усiм тiлом. Менi здавалося, що човен летить, як ракета. Але не встиг ще я i з саду вигребти, як навантажена, мов циганський вiз, амфiбiя спокiйнiсiнько «обштопала» нас i, показавши корму, з якої визирала плямиста меланхолiйна коров'яча морда, зникла у туманi за кронами дерев. Ловка все-таки у нас технiка зараз в армiї на озброєннi. Ич, як пре!
Я вигрiб на вулицю i, вже не поспiшаючи (бо трошки засапався), скерував човна попiд садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалi бiлiшим, бо густiшав i дедалi все бiльше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого бiлiли великi майже метровi цифри: 353 (на бронетранспортерi старшого лейтенанта Пайчадзе, я помiтив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третiй теж був завантажений доверху рiзним хатнiм скарбом. Там стояло навiть пiанiно, а на пiанiно сидiла… Гребенючка. Помiтивши нас, вона стрiпнулася i, здається, хотiла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Вiн дивився вслiд машинi розгублено, i в очах його був розпач i якась досада. Такими очима дивляться вслiд поїзду, на який запiзнилися.
I раптом я зрозумiв. Вiн же ж, мабуть, поспiшав до неї, хотiв рятувати, спецiально човна роздобув. Може ж, мрiяв винести її на руках iз затопленої хати. Усi закоханi в цiлiм свiтi про це мрiють. I була ж така можливiсть. Була. А через мене нiчого в нього не вийшло. Запiзнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, i встиг. А так — запiзнився…
I я вiдчув, що я мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Точно.
I, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звiдки тiльки що виплив триста п'ятдесят третiй — до хати Гребенюкiв. У Гребенюкiв була нова велика хата — торiк поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, пiд черепицею, з широкими, на три шибки вiкнами, з вiзерунчастою скляною верандою. I тому, що вiн був на високому фундаментi, залило його тiльки до половини. Вiкна були вiдчиненi навстiж, i всередину можна було просто заїхати човном. Я так i зробив.
— Пригинайсь, — сказав я Павлушi i сам присiв, скеровуючи човна просто у вiкно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Нiколи менi ще не доводилося запливати у хату човном.