Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
Побачивши зовсім не того, на кого чекала, Матільда тихо скрикнула від несподіванки.
— О, Боже! Хто це?… Ви?! А я думала…
— Він не прийде, — хрипко сказав Ґабріель і ледве стримався, щоб не зайтися надсадним кашлем.
— Про… Про кого ви кажете?
Оскільки Матільда стояла спиною до освітленої кімнати, Ґабріель погано бачив її обличчя, але був певен, що вона почервоніла.
— Може, мені краще ввійти?
— Увійти? Вам? До мене? — розгублено перепитала дівчина. — Але…
За спиною Ґабріеля заскрипіли, відчиняючись, двері. Матільда перелякано охнула і схопила його за рукав.
— Заходьте! Скоріш!
Ґабріель не примусив просити себе двічі. Одним стрибком він опинився в кімнаті і швидко зачинив за собою двері.
— Це Розалія, — пошепки пояснила Матільда, схвильовано переводячи подих. — Вона відома пліткарка і, якщо вас побачила, то завтра роздзвонить по всьому палацу, ще й від тебе додасть цілий міх… Господи! Що тоді про мене подумають?! І все ви, ви!
Ґабріель похмуро всміхнувся, і від його усмішки дівчину пройняла дрож.
— А якби на моєму місці був Філіп, вам було б байдуже, що про вас подумають?
Матільда непритомно зойкнула, закрила очі і притулилася до стіни, намагаючись утриматися на ногах. Її обличчя мертвотно зблідло. Ґабріель допоміг їй дійти до крісла й сісти, а сам встав перед нею навколішки і стиснув її руки в своїх.
— Пробачте, панно. Пробачте, якщо налякав вас.
Матільда нарешті розкрила очі і м’яко, але рішуче вивільнила руки.
— Ви ні в чому не винні, пане де Шеверні. Просто я перехвилювалася. І взагалі, я дуже вразлива. То це він прислав вас до мене?
Безсоромниця! Розпусниця!… Кохана…
Ґабріелів погляд впав на ліжко в протилежному кутку кімнати, і його серце боляче стислося від думки про те, щó сталося б, якби сюди прийшов Філіп.
— Ні, я сам прийшов. Сказати, щоб ви його не чікали. Я переконав його дати вам спокій.
— Розумію, — прошептала Матільда. — Ви дбаєте про мою душу. Ви такі добрі до мене, дякую вам… Ні! — раптом вигукнула вона, заламуючи руки. — Це неправда! Я не можу брехати, не можу дякувати вам… Я грішниця, Господи! Я запекла грішниця, і я не хочу каятися. Навіщо, навіщо ви дбаєте про мене? Хто я вам така? Хіба вам не однаково, гублю я свою душу чи ні?
— Ні, Матільдо, не однаково.
— Але чому?
— А ви не здогадуєтеся? — лагідно спитав Ґабріель.
Матільда пильно поглянула на нього.
— Здається, я здогадуюсь… О, Боже! Тільки не це!
— Так! — Ґабріель знову схопив її руки і покрив їх пристрасними поцілунками. — Я люблю вас, Матільдо. Я покохав вас з першого погляду — і кохатиму все життя.
Якийсь час вони мовчали. Матільда збиралася з думками, а Ґабріель не зводив з неї закоханого погляду. Трохи заспокоївшись, вона рішуче похитала головою.
— Ні, так не можна. Ви не повинні любити мене.
— Чому?
— Це неправильно, несправедливо. Кохання має бути взаємним, інакше буде біда. Я не хочу, щоб ви страждали через мене, я не хочу завдавати вам болю.
— Тоді не треба завдавати мені болю. Зробіть так, щоб я не страждав через вас.
— Але як?
— Дуже просто, покохайте мене… — Ґабріель у відчаї схопився за голову. — Боже, що я верзу!… Даруйте, панно, я не те хотів сказати, зовсім не те. Я лише прошу дати мені шанс. Не відштовхуйте мене, дозвольте мені заслужити ваше кохання. Ось побачите — ви покохаєте мене. Мені потрібен лише час…
— Ні, пане, — рішуче промовила Матільда. — І не сподівайтеся. Вам у мене нічого не світить. Прошу вас, скоріше розлюбіть мене. Поки ще не пізно — розлюбіть. Ви ніколи не доб’єтеся від мене взаємності, я ніколи не зможу покохати вас. Це неможливо, марно, безнадійно.
„Що ж, доведеться взяти її силою, — заявив дур. — Вона не хоче визнавати своєї помилки. Її треба примусити“.
„Якщо я зроблю це, — застеріг здоровий глузд, — то втрачу її назавжди“.
Цього разу Ґабріель схильний був прислухатися до голосу розуму.
— Я не розлюблю вас, — сказав він. — Я кохатиму вас завжди.
— Ну, будь ласка, — заблагала Матільда. — Забудьте про мене. Не любіть мене, не треба. Я… я люблю іншого.
— Філіпа? Але ж він не любить вас.
— Ні! — вигукнула Матільда. — Він теж кохає мене. Він сам це сказав.
— Атож, звісно! — з неприхованим сарказмом промовив Ґабріель, підводячись з колін. — Звісно, він любить вас. Він дуже щедрий на любов. Чого-чого, а кохання в нього вистачає на всіх гарненьких жінок.