Магічний ніж
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #2
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-743-9
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Магічний ніж». Краткое содержание книги:
Опинившись у скрутному становищі, англійський хлопчик Віл випадково знаходить шлях до іншого світу, де доля зводить його зі сміливою Лірою. Дівчинці дуже важко: вона мусить переховуватися від сил Зла, які намагаються знайти і знищити її. Але тепер у Ліри є новий товариш, зустріч з яким надихає її на нові подвиги. Діти знаходять справді дивовижну річ — магічний ніж, за допомогою якого можна робити вікна до інших світів. Вони мусять будь-що зберегти його, адже у протилежному випадку Всесвітові загрожує втрата рівноваги…
Відьма подивилася на мертвого чоловіка, потім перевела погляд на Віла та сумно похитала головою.
— Ні, я не зможу цього тобі пояснити, — промовила вона. — Ти надто молодий і не зрозумієш моїх слів. Я любила його, ось і все. Цього досить.
І до того, як Віл устиг зупинити її, вона м'яко впала на бік і встромила ніж, котрий вона тільки-но витягла з піхов, собі між ребер.
Хлопець навіть не відчув жаху — лише спустошеність і безвихідний відчай.
Він повільно підвівся та подивився на мертву відьму, її густе чорне волосся, рум'яні щоки, гладкі бліді кінцівки, мокрі від дощу, і губи, що розкрилися, ніби в очікуванні поцілунку коханця.
— Не розумію, — вголос промовив він. — Це надто дивно для мене.
Тоді він повернувся до свого мертвого батька.
Його горло перехопили тисячі почуттів, і лише злива охолоджувала жар у його очах. Ліхтарик і досі виблискував і тремтів на вітрі, і в його світлі Віл став на коліна та простяг руки до мертвого тіла: торкнувся обличчя, плечей, грудей, закрив очі, відкинув мокре сиве волосся з чола, притиснув свої долоні до колючих щік, закрив батькові рота…
— Батьку… — гаряче сказав він, ламаючи собі руки. — Батьку… Я не розумію, чому вона це зробила. Для мене це надто дивно. Але я обіцяю, я присягаюся, що виконаю те, що ти хотів, аби я зробив. Я битимуся, я буду воїном. Я віднесу цей ніж лорду Ізраелю, хай там ким він є, і допоможу йому перемогти ворога. Я зроблю це! Ти можеш спочивати з миром: усе буде гаразд, спи спокійно.
Поруч із мертвим лежали його торба з оленячої шкіри, ліхтар та коробочка з маззю із моху-кров'янки. Віл підібрав усе це, а потім помітив облямований пір'ям плащ, що лежав біля свого хазяїна, важкий і промоклий, але теплий. Хлопець подумав, що його батькові накидка більше не погрібна, а сам він труситься від холоду. Тож він розстебнув бронзову застібку біля горла мертвого, повісив на плече парусинову торбу й загорнувся у плащ. «Ти успадкуєш мантію свого батька», — промайнуло у нього в голові.
Він задув ліхтар, подивився на ледь помітні обриси відьми та батька, повернувся й почав спускатися з гори.
Бурхливе повітря було наелектризоване чиїмось шепотом, і крізь ревіння вітру Вілу чулися якісь звуки: нечітке відлуння криків і співів, брязкіт металу об метал, важкі удари крил, що їх одного разу було чути так добре, ніби вони пролунали у нього в голові, а наступної миті вони вже здавалися такими віддаленими, наче долетіли з іншої планети. Камені під ногами хлопця були слизькими та хиталися, і спускатися було набагато важче, ніж підійматися — але він все одно неухильно долав цей шлях.
Спустивпіись у ярок, за яким стояв їхній табір, він раптом зупинився: на його шляху стояли дві якісь постаті й наче чекали чогось. Віл поклав руку на ніж.
Тоді один із тих, хто чекав на нього, заговорив.
Віл мовчав. Істота продовжила:
— Це ти хлопець із ножем? — спитав він, і його голос невимовно нагадував ті удари крил, що їх Віл чув трохи раніше. Хай там ким він був, але напевно не людиною.
— Хто ви? — поцікавився Віл. — Ви люди чи…
— Ні, не люди. Ми стражі, «бен елім». Твоєю мовою нас називають ангелами.
— Інші ангели мають інші можливості й виконують інші функції. Наше ж завдання просте: нам потрібен ти. Ми невідривно слідкували за шаманом протягом усього його шляху, сподіваючись, що він приведе нас до тебе, і так воно і сталося. А тепер ми маємо відвести тебе до лорда Ізраеля.
— Ви весь час були поруч із моїм батьком?
— Щомиті.
— А він знав про це?
— Навіть гадки не мав.
— Тоді чому ви не зупинили відьму? Чому ви дозволили їй убити його?
— Раніше ми це зробили б. Але щойно він вивів нас на тебе, його завдання було завершене.
Віл нічого не сказав. У його голові гуділо: зрозуміти це було не легше, ніж дії відьми.
— Добре, — нарешті промовив він, — я піду з вами. Але спочатку я мушу розбудити Ліру.
Ангели відійшли з його шляху, і коли він проходив повз них, то відчув якесь поколювання на шкірі, але злегковажив цим та зосередився на спуску до скелі, під якою знайшла притулок Ліра.
Проте його щось зупинило.
У напівтемряві він побачив, що відьми, котрі охороняли Ліру, всі до одної стоять чи сидять нерухомо. Вони були схожі на статуї — за винятком того, що вони всі дихали, але назвати їх живими навряд чи можна було. Декілька огорнених у чорний шовк тіл лежали на землі, й нажаханий Віл кілька секунд переводив погляд з однієї відьми на іншу, доки не зрозумів, що, судячи з усього, тут сталося: на відьом прямо в повітрі напали примари, і вони, байдужі до всього на світі, впали та розбилися.