Магічний ніж
- Автор: Пулман Филип
- Серия: Темні початки #2
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-743-9
- Переводчик: Сергій Савченко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Магічний ніж». Краткое содержание книги:
Опинившись у скрутному становищі, англійський хлопчик Віл випадково знаходить шлях до іншого світу, де доля зводить його зі сміливою Лірою. Дівчинці дуже важко: вона мусить переховуватися від сил Зла, які намагаються знайти і знищити її. Але тепер у Ліри є новий товариш, зустріч з яким надихає її на нові подвиги. Діти знаходять справді дивовижну річ — магічний ніж, за допомогою якого можна робити вікна до інших світів. Вони мусять будь-що зберегти його, адже у протилежному випадку Всесвітові загрожує втрата рівноваги…
А за спиною пані Кольтер почав задихатися сер Чарльз. Його груди здіймалися, обличчя стало червоним, а його деймон на очах слабшав та обм'якав у лапах мавпи. Та презирливо скинула його на землю.
Ліна Фельдт спробувала підвести лук, але її тіло чомусь не слухалося її. Досі нічого схожого з нею не траплялося, і вона налякано зойкнула.
— О, вже надто пізно щось робити, — сказала пані Кольтер. — Подивись на озеро, відьмо.
Ліна Фельдт повернулася та побачила, що її деймон-пуночка б'ється та верещить, наче він потрапив до скляної камери, з якої відсмоктали повітря. Птах у паніці тріпотів, смикався, падав на камінь, широко розкривав дзьоб — його огорнула примара.
— Ні! — вигукнула Ліна та спробувала наблизитися до деймона, але її зупинив спазм нудоти. Навіть у напівнепритомному стані відьма могла бачити, що в пані Кольтер було більше сили, ніж у будь-кого з бачених нею людей. Її не здивувало, що примара слухається пані Кольтер — такій владі не міг опиратися ніхто. І Ліна Фельдт у муці повернулася до неї.
— Випустіть його! Благаю, випустіть його! — крикнула вона.
— Подивимось. Дівчинка на ім'я Ліра з вами?
— Так!
— А хлопець? Хлопець із ножем?
— Так… благаю…
— А скільки вас, відьом?
— Двадцять! Випустіть його!
— Усі в повітрі? Чи дехто з вас залишається на землі з дітьми?
— Більшість у повітрі, три чи чотири завжди внизу… Випустіть його або вбийте мене одразу!
— Як далеко вони піднялися в гори? Вони ще рухаються чи вже зупинилися на відпочинок?
Ліна Фельдт ладна була витримати хоч які тортури, але не те, що відбувалося з її деймоном — і вона розповіла пані Кольтер усе, що знала. Дізнавшись усе, що вона хотіла знати про місце розташування відьом та те, як вони охороняють Віла й Ліру, пані Кольтер промовила:
— А тепер скажи мені ось що. Ви, відьми, щось знаєте про дитину на ім'я Ліра. Я майже дізналася це від однієї із твоїх сестер, але вона трохи зарано вмерла. Що ж, цього разу тебе ніхто не врятує. Скажи мені правду про мою дочку.
Ліна Фельдт спробувала схопити ротом повітря:
— Вона буде матір'ю… вона буде життям… матір'ю… вона повстане… вона…
— Назви її! Ти кажеш що завгодно, але не найважливіше! Назви її ім'я! — крикнула пані Кольтер.
— Єва! Мати всього! Нова мати Єва! — заїкаючись і схлипуючи, вимовила Ліна Фельдт.
— Он воно як, — промовила пані Кольтер і глибоко та полегшено зітхнула — ніби нарешті збагнула мету свого існування.
У голові відьми наче на мить розвіявся туман, і вона крізь жах, який обволікав її, спробувала вигукнути:
— Що ви зробите з нею? Що ви робитимете?
— То мені доведеться знищити її, — сказала пані Кольтер, — бо лише в такий спосіб можна запобігти новому гріхопадінню… Чому ж я не зрозуміла цього раніше? Мабуть, такі великі речі видно лише на відстані…
Її очі стали шаленими, і вона по-дитячому плеснула в долоні. Крізь власне пхикання Ліна Фельдт почула, як пані Кольтер каже сама собі:
— Звичайно! Ізраель піде війною на Господа, а потім… Звичайно… Як раніше, так і знову. А Ліра буде Свою. Але цього разу гріхопадіння не буде — я подбаю про це…
З цими словами пані Кольтер підвелася та ляснула пальцями примарі, що пожирала деймона відьми. Примара рушила від маленької пуночки, яка, здригаючись, лежала на камені, до самої відьми, і тоді те, що Ліна Фельдт відчувала доти, повторилося з подвійною, потрійною, удесятеро більшою силою. Вона відчула нудоту в самій душі, огидну безвихідність, її вивертало, вона зазнала нападу чорної меланхолії, такої гострої, що жити з цим було неможливо. Останньою її свідомою думкою було відчуття відрази до життя: її чуття брехали їй — світ складається не з енергії та радості, а із бруду, зрад та апатії. Життя було осоружним, але і смерть не була кращою, і це була остання, єдина істина, що наповнила всесвіт від краю до краю.
І тепер вона з луком у руці стояла жива, але мертва, байдужа до всього.
Їй не вдалося побачити, що зробила пані Кольтер далі, або принаймні відреагувати на це. Не звертаючи уваги на чоловіка з сивим волоссям, що, непритомний, лежав, відкинувшись на спинку полотняного похідного стільця, та на його зблідлого деймона, котрий звивався у пилу, вона покликала капітана солдатів та наказала йому підготувати підлеглих до нічного марш-кидка в гори.
Потім вона підійшла до води та покликала примар.
Вони наблизились за її командою, схожі на стовпи туману, що летять над водою. Жінка піднесла руки та змусила їх забути про їхню неспроможність підійматися в повітря, і вони одна за одною злетіли та, як злоякісний пух від бур'яну, разом з вітром полетіли в напрямку Віла, Ліри та відьом Серафіни Пеккала. Але Ліна Фельдт нічого цього вже не бачила.