Етюди про звичаї

— А як ви вернулись? — спитав Вотрен.

— Пішки, — відповів Ежен.

— Ну, мені, — додав спокусник, — такі половинчасті втіхи не до вподоби. Я волів би їздити у власній кареті, сидіти у власній ложі й повертатися теж з усіма вигодами. Все або нічого — ось мій девіз.

— Девіз непоганий, — підтвердила пані Воке.

— Ви, може, підете провідати пані де Нусінген, — тихенько сказав Ежен батькові Горіо. — Вона, звичайно, вас прийме дуже радо; їй захочеться почути безліч подробиць про мене. Я знаю, що вона за всяку ціну хоче попасти у дім моєї кузини, віконтеси де Босеан. Не забудьте сказати їй, що я дуже її кохаю і весь час думаю, як здійснити її бажання.

— Растіньяк поспішив на лекції в Школу правознавства: йому хотілось якнайменше часу бути в цьому остогидлому пансіоні. Майже цілий день він тинявся по вулицях, гарячково мріючи, — стан, добре відомий усім юнакам, охопленим надто сміливими надіями. Під враженням Вотренових міркувань Ежен роздумував над життям суспільства, коли раптом біля входу в Люксембурзький сад зустрів свого друга Б'яншона.

— Чому ти такий заклопотаний? — спитав студент-медик, узявши його під руку, щоб пройтися біля палацу.

— Непокоять спокусливі думки.

— А саме? Від деяких з них є ліки.

— Які?

— Піддатися їм.

— Ти жартуєш, не знаючи, про що йдеться. Ти читав Руссо?

— Читав.

— Пригадуєш те місце, де він питає читача, що той зробив би, коли б, не виїжджаючи з Парижа, міг розбагатіти, убивши самим тільки напруженням волі якого-небудь старого мандарина в Китаї.

— Так.

— Ну й що ж?

— Ет, я вже цих мандаринів щось зо три десятки повбивав.

— Не жартуй! Скажи, якби тобі довели, що це можливо й що для цього досить кивнути головою, — ти кивнув би?

— А він дуже старий, той мандарин? А втім, молодий чи старий, здоровий чи паралітик, хай йому чорт… Словом, ні!

— Ти хороший хлопець, Б'яншоне. Ну, а якби ти покохав жінку так, що душу ладен був би віддати заради неї, і якби їй потрібні були гроші, багато грошей — на вбрання, на екіпажі, на всякі примхи?

— Та ти ж спочатку відбираєш у мене розум, а потім вимагаєш, щоб я розумно міркував.

— То слухай же, Б'яншоне, я збожеволів, вилікуй мене. В мене дві сестри — два ангели краси й непорочності, і я хочу, щоб вони були щасливі. Де взяти двісті тисяч франків їм на посаг десь через п'ять років? Бачиш, у житті бувають такі обставини, коли доводиться вести велику гру, не марнуючи свого щастя на дрібні удачі.