Коли сонце було богом
- Автор: Косидовский Зенон
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: О. Федосенко
- Жанр: История
Электронная книга - «Коли сонце було богом». Краткое содержание книги:
Повість написана на рівні найкращих науково-художніх творів.
Зруйнування Теночтітлана не зламало духу індіанських народів. Ще довгі роки вони вели нещадну партизанську війну, колонізатори не мали спокою ні дня, ні години. Берналь Діас писав: «Спроба примусити тубільців платити податки по всій Новій Іспанії стала гаслом до повстання. Збирачів податків убивали так само, зрештою, як і всіх інших іспанців, що попадали до рук індіанців. У провінціях опір був загальним явищем, так що ми весь час мусили патрулювати з великими загонами війська, аби утримати народ цього краю в шорах».
Здобувши перемогу, іспанці одразу ж почали систематично знищувати місто. Вони розбирали руїни палаців та храмів і засипали канали; піраміди зрівняли з землею і незабаром побудували тут своє місто, відоме нині під назвою Мехіко. Там, де на піраміді був храм бога війни, тепер стоїть кафедральний собор, а на руїнах палацу Монтесуми височить колишня резиденція іспанського губернатора. За неповних п’ять років столиця ацтеків з її скульптурними скарбами й цінною архітектурою так добре захована під фундаментами іспанських будівель, що по ній не лишилося й сліду.
Могутня індіанська держава перестала існувати, проте народ її не загинув. Індіанці не тільки пережили найтяжчий період неволі, але й заповнили вулиці та ринки іспанського міста мальовничим натовпом ремісників і торговців, ткачів і гончарів, садівників, ювелірів і хліборобів. Іспанські палаци та вілли були тільки острівцями серед повноводного й плодовитого індіанського моря. З елементів чисто індіанських і принесених зовні виникли основи нової мексіканської культури з власним, народним обличчям. Загартовані в віковій боротьбі за визволення, індіанці стають у своєму краї дедалі вирішальнішою політичною силою; не за горами той час, коли вони повернуть собі повну незалежність і необмежену свободу культурного та матеріального розвитку.
КІНЕЦЬ ПОЖИРАЧІВ ЛЮДСЬКИХ СЕРДЕЦЬ
«Король міста Тескоко, мандруючи переодягнений по своєму краю, зустрів одного разу хлопця в лахмітті, який ходив по полю й старанно визбирував хмиз.
— Чому ти не збираєш хмизу он у тім лісі? Там же його багато більше, ніж тут.
— Мені б дісталося за це. Той ліс належить королю, там під карою смерті заборонено збирати.
— Справді? Що ж воно за людина цей ваш король?
— О, то безсердечний чоловік… Не дає людям того, що є дар божий».
У цьому ацтецькому анекдоті, подібному до казок про багдадських каліфів з «Тисячі і одної ночі», виразно проявляються класові суперечності тогочасного індіанського суспільства. Ми бачимо тут безжалісного, жадібного до багатства володаря і бідного хлопця, представника знедоленого люду, якому не дають навіть оберемка хмизу, щоб затопити піч, і який гостро відчував несправедливість такого суспільного ладу.
Ми вже знаємо безпосередні причини того особливого в історії факту, що десятимільйонна держава воїнів розсипалася під ударами жменьки іспанських авантурників. Знаємо, який великий вплив на долю цієї країни мало те, що серед самого індіанського народу виникла зрада, що індіанські вожді безглуздо дотримувалися старої, примітивної воєнної тактики і не вміли пристосуватися до нової ситуації, що, нарешті, Монтесума у своїй поведінці з заморськими прибульцями виявив забобонний страх і млявість.
Але корені поразки треба шукати, як те вказує анекдот, значно глибше: у співвідношенні суспільних сил і в історії індіанського народу.
В період іспанських завоювань колишня племінна община, виборність вождів і поділ землі між родами та родинами існували вже тільки формально. З того часу, коли ацтеки, ставши на шлях завоювань, створили свою державу, майнове й суспільне розшарування поглибилось — адже виник могутній аристократичний клас воїнів, який не тільки привласнював собі землі, але й наживав великі багатства, загарбуючи воєнну здобич та полонених. Влада вождя подекуди вже стала спадковою.
Пліч-о-пліч з такими можновладцями і сановниками міцніла могутня каста жерців. Королі давали їм дедалі більше землі, так що кінець кінцем у країні ацтеків не лишилося такого місця, де б у храмів не було великих маєтків. Крім того, жерці мали право стягувати десятину з усіх селянських господарств, розташованих у районі храму.
Два верховні жерці посідали друге — після короля — становище в державі. Їхній вплив досягав найдальших закутків, бо численний нижчий клір був розпорошений по всій країні. Досить сказати, що при головному храмі в Теночтітлані мешкало п’ять тисяч жерців різного сану. За панування Монтесуми жерці здобули навіть першість перед можновладцями і вирішальний голос у політичних справах.