Джерело

Тепер настала черга Тухі заціпеніти, побачивши вираз Кітінґового обличчя; Тухі уперше нашорошився й занепокоївся. «Ось воно, — подумав Кітінґ, — ось цей зв'язок між нами, і цей зв'язок — це страх, навіть більше, значно більше за це», але саме страх мав пізнаване ім'я, що ним можна було назвати це відчуття. І він знав, з безпричинною певністю, що Тухі йому подобається більше за всіх, кого йому випадало зустрічати в житті.

— Авжеж, ви знаєте, як це буває, — бадьоро мовив Кітінґ, сподіваючись, що звично вимовлені слова закриють тему. — Меллорі некомпетентний, і він це знає, тому й вирішив помститися вам як символу всього великого і талановитого.

Але замість усмішки Кітінґ побачив, як Тухі зненацька стрельнув у нього очима; це був не погляд, а флюороскоп, і йому здалося, що він може відчути, як рентгенівський промінь вповзає у нього, просвічуючи до кісток. Потім обличчя Тухі, яке, здавалося, на мить закам'яніло, знову набуло впевненого виразу, і Кітінґ зрозумів, що Тухі попустило — ніби він побачив щось у Пітерових кістках чи в здивованому ошелешеному обличчі. Якусь приховану прірву невігластва, що повернула Тухі впевненість. Він спроквола, дивно, глумливо сказав:

— Ви і я, Пітере, ми з вами станемо близькими друзями.

Кітінґ вичекав мить, перш ніж квапливо відповісти:

— О, я сподіваюся на це, містере Тухі.

— Годі, Пітере! Я ж не така стара людина. Називай мене Еллсворт — це буде увічнення своєрідного смаку моїх батьків давати імена.

— Гаразд… Еллсворте.

— Так значно краще. Насправді я нічого не маю проти свого імені, надто порівняно з тим, як мене називали приватно — і публічно — всі ці роки. Добре, забудьмо. Кумедно… Коли наживаєш собі ворогів, то знаєш, що становиш небезпеку там, де необхідно бути небезпечним. Є те, що мусиш знищити — інакше воно знищить тебе. Ми часто бачитимемося, Пітере. — Його голос зазвучав вільно й упевнено, остаточним рішенням, що було протестоване і досягнуте, з певністю, що більше нічого в Кітінґу не залишатиметься для нього під знаком питання. — Скажімо, я віддавна мрію зібрати разом кількох молодих архітекторів — я знаю багатьох із них — у невеличку неформальну організацію задля обміну ідеями, розумієш, щоб розвинути дух співпраці, а якщо виникне потреба — щоб розробити спільну лінію поведінки на благо професії. Нічого формального, як у Гільдії архітекторів Америки, звичайний собі гурт молоді. Тобі це цікаво?

— Авжеж. Звісно! І ви будете головою?

— О Боже, я ніколи ніде не головую, Пітере. Мені не подобаються звання. Ні, я думаю, що стати головою міг би ти, не уявляю кращої кандидатури.

— Я?

— Ти, Пітере. О, звісно, це лише проект — нічого певного — лише ідея, що її виношую. Ми поговоримо про це якось іншим разом. Хочу, щоб ти дещо зробив — і насправді це одна з причин, чому я шукав зустрічі з тобою.

— Добре, містере Ту… добре, Еллсворте. Будь-що, що я можу зробити для тебе…