Війна і мир 3-4
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 3-4». Краткое содержание книги:
— Я, панове, — сказав Кутузов, — не можу схвалити плану графа. Пересування військ на близькій відстані від ворога завжди бувають небезпечні, і воєнна історія підтверджує це міркування. Так, наприклад... (Кутузов начебто задумався, добираючи приклад і ясним, наївним поглядом дивлячись на Бенігсена.) Та ось хоч би Фрідландський бій, який, я гадаю, граф добре пам’ятає, був... не зовсім вдалий лише тому, що війська наші перестроювались на занадто близькій відстані від ворога. — Настала хвилинна мовчанка, яка здалася всім дуже довгою.
Дебати знову відновилися, але часто траплялись перерви і почувалось, що говорити більше нема про що.
Під час однієї з таких перерв Кутузов тяжко зітхнув, ніби збираючись говорити. Всі оглянулись на нього.
— Eh bien, messieurs! Je voi que c’est moi qui payerai les pots cassés[173], — сказав він. І, повільно підвівшись, він підійшов до столу. — Панове, я чув ваші думки. Дехто буде незгодний зі мною. Але я (він зупинився) владою, яку вручили мені мій государ і батьківщина, я — наказую відступ.
Зразу після цього генерали почали розходитися з тією ж урочистою і мовчазною обережністю, з якою розходяться після похорону.
Дехто з генералів неголосно, зовсім у іншому діапазоні, ніж той, у якому вони говорили на раді, передали дещо головнокомандуючому.
Малаша, яку вже давно чекали вечеряти, поволі злізла задки з податей, чіпляючись босими ноженятами за виступи печі, і, заплутавшись поміж ноги генералів, шмигнула у двері.
Відпустивши генералів, Кутузов довго сидів, спершись ліктями на стіл, і думав усе про те ж страшне питання: «Коли ж, коли ж нарешті вирішилось те, що залишено Москву? Коли було зроблено те, що вирішило питання, і хто винен у цьому?»
— Цього, цього я не чекав, — сказав він ад’ютантові Шнейдеру, який увійшов до нього вже пізно вночі. — Цього я не чекав. Цього я не думав!
— Вам треба відпочити, ваша світлість, — сказав Шнейдер.
— Та ні ж! Будуть же вони конятину жерти, як турки, — не відповідаючи прокричав Кутузов і вдарив пухлим кулаком об стіл, — будуть і вони, тільки б...
V
На протилежність Кутузову, в той самий час, у події ще важливішій, ніж відступ армії без бою, у залишенні Москви і спаленні її, Растопчин, якого ми бачили керівником цієї події, діяв зовсім інакше.
Подія ця — залишення Москви і спалення її — була так само неминучою, як і відступ військ без бою за Москву після Бородінської битви.
Кожний росіянин, не на підставі висновків, а на підставі того почуття, яке лежить в нас і лежало в наших батьках, міг би передбачити те, що сталось.
Починаючи від Смоленська, по всіх містах і селах російської землі, без участі графа Растопчина і його афіш, відбувалося теж саме, що сталося в Москві. Народ безтурботно чекав ворога, не бунтував, не хвилювався, нікого не шматував, а спокійно чекав на свою долю, почуваючи в собі силу в найтяжчу хвилину знайти, що треба зробити. І тільки-но ворог підходив, найбагатші елементи населення тікали, залишаючи своє майно; найбідніші залишались і підпалювали та винищували те, що залишалось.
Свідомість того, що так буде і завжди так буде, лежала і лежить у душі росіянина. І свідомість ця і, більш того, передчуття, що Москву буде взято, лежали в російському московському громадянстві 12-го року. Ті, що почали виїжджати з Москви ще в липні і на початку серпня, показали, що вони чекали цього. Ті, що виїжджали з тим, що вони могли захопити, залишаючи будинки і половину майна, діяли так з того прихованого (latent) патріотизму, який виявляється не фразами, не вбиванням дітей для порятунку вітчизни і т. ін. неприродними вчинками, а який виявляється непомітно, просто, органічно і тому дає завжди найсильніші результати.
«Соромно тікати від небезпеки; тільки боягузи тікають з Москви», — казали їм. Растопчин у своїх афішках повчав їх, що виїжджати з Москви ганебно. Їм совісно було, що їх називали боягузами, совісно було їхати, проте вони їхали, знаючи, що так треба. Чому вони їхали? Не можна припустити, щоб Растопчин налякав їх страхіттям, яке вчиняв Наполеон на підкорених землях. Виїжджали, і перші виїхали багаті, освічені люди, які дуже добре знали, що Відень і Берлін залишились цілі і що там, після того, як Наполеон захопив їх, населення весело проводило час з чарівливими французами, яких так любили тоді російські чоловіки і особливо дами.
173
— Отже, панове, виходить, мені платити за перебиті горшки,