Війна і мир 3-4
- Автор: Толстой Лев Николаевич
- Год: 1953
- Язык: украинский
- Год: Державне видавництво художньої літератури
- Переводчик: О. Кундзич
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Війна і мир 3-4». Краткое содержание книги:
Нам пресерйозно кажуть воєнні вчені, що Кутузов задовго до Філей повинен був рушити війська на Калузький шлях, що навіть хтось пропонував такий проект. Але перед головнокомандуючим, особливо у важку хвилину, буває не один проект, а завжди десятки одночасно. І всі ці проекти, побудовані на стратегії і тактиці, суперечать один одному. Завдання головнокомандуючого, здавалося б, полягає лише в тому, щоб вибрати один з цих проектів. Але й цього він не може зробити. Події і час не чекають, йому пропонують, наприклад, 28 числа перейти на Калузький шлях, але в цей час приїжджає ад’ютант від Милорадовича і питає, зав’язувати зараз бій з французами чи відступити. Йому треба зараз, цієї хвилини, дати наказ. А наказ відступити збиває нас з повороту на Калузький шлях. І слідом за ад’ютантом інтендант питає, куди везти провіант, а начальник шпиталів, — куди везти поранених; а кур’єр з Петербурга привозить листа від государя, в якому не припускається можливості залишити Москву, а суперник головнокомандуючого, той, хто підкопується під нього (такі завжди є і не один, а кілька), пропонує новий проект, діаметрально-протилежний планові виходу на Калузький шлях; а сили самого головнокомандуючого вимагають сну і підкріплення; а поважний генерал, якого обійшли нагородою, приходить скаржитися; а населення благає захисту; офіцер, якого надіслано оглянути місцевість, приїжджає і доносить цілком протилежне тому, що казав раніш надісланий офіцер; а лазутчик, полонений і генерал, що робив рекогносцировку — всі описують по-різному стан ворожої армії. Люди, що звикли не розуміти чи забувати ці неминучі умови діяльності кожного головнокомандуючого, показують нам, наприклад, стан військ у Філях і при всьому цьому думають, що головнокомандуючий міг 1 вересня цілком вільно розв’язувати питання про залишення чи захист Москви, тимчасом як при перебуванні російської армії за п’ять верст од Москви питання цього не могло бути. Коли ж вирішилось це питання? І під Дріссою, і під Смоленськом, і найвідчутніше 24-го під Шевардіним, і 26-го під Бородіном, і кожного дня, і години і хвилини відступу від Бородіна до Філей.
III
Російські війська, відступивши від Бородіна, стояли під Філями. Єрмолов, який їздив оглядати позиції, під’їхав до фельдмаршала.
— Битися на цій позиції нема змоги, — сказав він. Кутузов здивовано подивився на нього і звелів йому повторити сказані слова. Коли він повторив, Кутузов простяг до нього руку.
— Дай-но руку, — промовив він, і, повернувши її так, щоб намацати його пульс, сказав:— Ти нездоровий, голубчику. Подумай, що ти кажеш.
Кутузов на Поклонній горі, за шість верст від Дорогомиловської застави, вийшов з екіпажа і сів на лавочці край шляху. Величезний натовп генералів зібрався навколо нього. Граф Растопчин, приїхавши з Москви, приєднався до них. Все це блискуче товариство, розділившись на кілька гуртків, говорило між собою про вигоди і невигоди позиції, про положення військ, про те, які передбачаються плани, про стан Москви, взагалі про воєнні питання. Усі почували, що хоч їх і не було кликано для цього, хоч це не було так названо, але що це була військова рада. Розмови всі точилися навколо загальних питань. Коли хто й повідомляв чи довідувався про особисті новини, то про це говорилося пошепки, і зараз же переходили знову до загальних питань; ні жартів, ні сміху, ні усмішок навіть не було помітно між усіма цими людьми. Всі, очевидно з зусиллям, намагались триматися на висоті становища. І всі групи, розмовляючи між собою, намагались триматися поблизу головнокомандуючого (лавочка якого становила центр у цих гуртках) і говорили так, щоб він міг їх чути. Головнокомандуючий слухав і іноді перепитував те, що говорили навколо нього, але сам не втручався у розмову і не висловлював ніякої думки. Здебільшого, послухавши розмову якого-небудь гуртка, він з виглядом розчарування, — наче зовсім не про те вони говорили, що він бажав знати, — відвертався. Одні говорили про обрану позицію, критикуючи не так позицію, як розумові здібності тих, що її обрали; другі доводили, що помилку було зроблено раніше, що треба було прийняти бій ще позавчора; треті говорили про битву коло Саламанки, про яку розповідав, щойно приїхавши, француз Кросар у іспанському мундирі. (Француз цей разом з одним з німецьких принців, які служили в російській армії, розглядав облогу Сарагосси, пропонуючи так само захищати Москву.) У четвертому гуртку граф Растопчин казав про те, що він з московським ополченням ладен загинути під стінами столиці, проте він не може не жалкувати з приводу тієї невідомості, в якій його було залишено, і що, якби він знав це раніше, була б інша справа... П’яті, виявляючи глибину своїх стратегічних міркувань, говорили про той напрям, який повинні будуть узяти війська. Шості говорили цілковиту нісенітницю. Обличчя в Кутузова ставало все більш заклопотаним і сумним. З усіх цих розмов Кутузов бачив одно: захищати Москву не було ніякої фізичної змоги у повному значенні цих слів, тобто до такої міри не було змоги, що якби якийсь божевільний головнокомандуючий наказав дати бій, то виникла б плутанина, і бою все ж не було б; не було б тому, що всі вищі начальники не тільки визнавали цю позицію неможливою, а й у розмовах своїх обмірковували тільки те, що станеться після безсумнівного залишення цієї позиції. Як же могли начальники вести свої війська на поле бою, яке вони вважали неможливим? Нижчі начальники, навіть солдати (які теж міркують) також визнавали позицію неможливою і тому не могли йти в бій з упевненістю в поразці. Хоч Бенігсен наполягав на захисті цієї позиції і інші ще обмірковували її, але питання це вже не мало значення само по собі, а мало значення лише як привід для суперечок та інтриги. Це розумів Кутузов.