Людина біжить над прірвою
- Автор: Багряный Иван Павлович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Школа
- Жанр: Другая проза
Электронная книга - «Людина біжить над прірвою». Краткое содержание книги:
Видання знайомить із романом І. Багряного «Людина біжить над прірвою», зміст якогоі дає повне уявлення про жахливі сторінки історії українського народу — сталінські репресії 30-х років.
Боліла голова. Боліли ноги. Й боліли очі — від темряви, в яку він так вперто вдивлявся, й від вогню всередині, що, здавалося, вже випікав йому очі. Максим брів по воді, мов рибалка, брьо-хався в ній і спочатку йому було навіть трохи приємно. Приємно було від того, що гарячкуюче тіло занурювалося в крижану воду, хоч усього його вже й починали стрясати дрижаки до самого мізку кісток. Тим більше що спочатку йому здавалося, ніби він потрапив лише в калюжу, з якої можна зовсім просто вийти, аби лише бажання. От треба тільки піти лівіше... І він ішов лівіше. Але там було ще глибше й вода поступово сягала все вище. Тоді, значить, треба йти правіше. І він ішов правіше, але там було те саме. Ішов назад. Так само — вода глибшала. Ішов уперед. Але кругом була вода, і куди не підеш — усе глибше! І вона, тая вода, ще й шумить десь, шумить і все прибуває.
Спочатку Максим бродив спокійно. Потім почав шарпатись. Нарешті заметався. Тоне!.. Та це ж він, далебі, тоне! Його заливає водою, як мишу!.. Він метався, плутався в темряві між деревами й кущами, що стояли в воді, кидався наосліп, відчайдушне, мов пташка, що потрапила в кімнату й б’ється в усі боки крилами, в надії натрапити випадково на дірку, що вирятує. Навколо замість снігу, яким брів Максим перед тим, тепер була сама чорна вода, й від того темрява ночі була ще чорніша.
Виходу не було. Максим вибивався з сил, але не міг вибрести ні в який бік. Шурхав по пояс та й ще провалювався на льоду, який був під водою, й падав. Нарешті вибився з сил остаточно. Став і стояв біля якогось дерева, широко розкривши рота, з викоченими в темряву очима, що випирали йому з орбіт від перевтоми, і тільки тяжко дихав.
Його огортав відчай.
Потім відчай поволі почала заступати апатія...
Хилило на сон... Сон! Благословенний сон!..
Тоді, як у сні, помітив поблизу дерево, що підіймалося з води й розходилося трьома стовбурами з одного вузла, мовби пальці з одного п’ястука. Той вузол був низько над самою водою. Максим безтямно виліз на нього — на той вузол, вмостився на ньому, між трьома стовбурами, що творили собою досить зручне сідало, глибоко-глибоко зітхнув і схилив голову на груди.
Під закритими повіками все попливло-попливло в чорну безвість.
Шумить і прибуває, гойдається вода... Шумить і прибуває, гойдається темрява... І все геть пливе, та й пливе, та й пливе — немовби навколо вирує всесвітній потоп...
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ
«Іллі, Іллі, лама савахтані?!»
Єв. в. Мат., г. 27, в. 46
Боже, Боже, чому ж ти мене покинув?!
«Іллі, Іллі, лама савахтані?!.»
Хто ж це так звомпив? Чия ж то душа закричала так перед жахом смерти, поставлена на грані над чорною безоднею, якою кінчалися всі попередні нелюдські муки й починалася мука найбільша, бо вічна й уже непоправна, — мука небуття? Хто ж це?..
Христос. Це Христос. Це ж Він — бідолашна людина тілом і Бог душею. Боголюдина! Це він так закричав тоді:
«Боже, Боже! Чому ж ти мене покинув?!!»
Закричав безнадійно в відчаї і — вмер. Ніхто й не почув його зойку...
Плющить вода, підіймаючись, немовби під час всесвітнього потопу. Максим сидить між трьома деревами, як між трьома велетенськими пальцями фантастичної долоні, немовби між трьома пальцями своєї немилосердної фортуни, — схилив голову на груди й догоряє в гарячці. Душа нудиться вже передсмертною нудьгою. Перед ним пливуть дивовижні видива... Потім усе охоплює задушливо-липка темрява й тиша... Це пе-реддвер’я в «ніщо». Максим шарпає сорочку на собі, але не в силі її розстебнути, а тим більше розірвати. Млость і згага...
«Іллі, Іллі, лама савахтані!?»
Це Христос так звомпив. Але ж у Христа було принаймні до кого гукати. В нього був сподіваний заступник, в якого він вірив безмежно, як у свого батька, й сподівався, що той його все-таки не видасть на муки. Вірив. А коли ж його все-таки муки не минули й прийшла смерть; коли він відчув, що всі, всі, всі його відцуралися, — тоді він звомпив. Зданий на безглузді диявольські муки, перед загибеллю він уздрів свою самотність. І звідси той страшний крик передсмертний. Крик людини, яка безмежно вірила та й зірвалась перед смертю в безмежний розпач, втративши відразу все, покинута на розтерзання, на глум і муки. Але Він мав усе-таки до кого гукати...
А от він, Максим, не має. Щодо заступництва, то в нього не було нікого. Нікого! Нікому було за нього заступатися. Він був сам. Він був сам, самісінький, як палець. Сіра людина, здана сама на себе, зовсім-зовсім покинута напризволяще. І душа його — самотня, здана також сама на себе, одинока душа. Але горда, безмежно й незламно горда. Та душа трималася досі лише за усмішку — за людську усмішку, викрадену в богів і заронену в неї. Досі вона її не покидала й вела Максима через усе життя аж дотепер. Та от...