Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти
- Автор: Вильде Ирина
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Видавнича фірма «ВІДРОДЖЕННЯ»
- ISBN: 966-538-174-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти». Краткое содержание книги:
У первісному варіянті ці твори не перевидавалися. Книжка адресована всім шанувальникам українського красного письменства.
Дарка похнюплює голову: смішний цей директор. Та ж це її татусь назвав румунську мову циганською, без літератури і граматики. Та хіба тільки татусь? Дивно, дійсно дуже дивно, що директор не знає, що всі такої думки про румунів… Дуже дивно і якось підозріло звідкись приймає вона вістку, що аж тепер не сміє собі нічого „пригадувати".
— Десь я чула щось таке, про що пан директор говорять, але не можу пригадати собі. Ніяк не можу… думаю і не можу.
Може, нарешті скінчаться ці допити. Чого він хоче від неї? З великої прихильности до Дарки позбавити татуся посади? — виповзає з-під Дарчиного серця вузька гадючка підозріння. Тому, що директор мовчить, Дарка підводиться з крісла: отак чкурнути з цієї канцелярії, щоб аж закурилось за нею. Директор знову садовить її в крісло:
— Ви — вільна на цю годину, не кваптеся.
Хтось стукає у двері. Це сторож:
— Панночка Оріховська з четвертої вже є.
— Нехай зачекає в кабінеті.
Дарка зривається мимохіть: Наталка! Хоче одним словом перекинутися з нею, хоч би тільки крізь шибку побачити вираз її обличчя. Дарка не вміє пояснити собі цієї внутрішньої конечности побачити Оріховську, не знає того зачарованого слова, що хотіла б його переловити від неї. В неї тільки замрячене передчуття, що невблаганне, невідкличне нещастя спаде на їх голови без цього порозуміння.
Директор бере Дарку за підборіддя (гадючка під серцем починає сичати: уважай, уважай!):
— Чи ви, Попович, не чули десь про те, що українська гімназія не має брати участи в концерті на честь пана міністра? Не було мови про щось таке в нашій гімназії?
Ще малою дитиною Дарка впала раз з яблуні. Тепер з цілою виразистістю відновилися ці вражіння: перед очима замиготіли чорно-жовті плями, уся кров що до краплинки з лиця і рук збігла в ноги. Дарка відчула холод, що вдарив на неї від її безкровного лиця. Директор в ту ж мить, мов гачком підхопив Дарчине збентеження:
— Я бачу, що й ви чули про це! Правда, яке дітвацтво! Пан міністер цікавиться станом шкільництва і тим, як ученики вчаться. А не музикою! Га… га… чи це не смішне? Не співати в хорі! Що мені за співаки! Їм здається, що пан міністер був би хоч запримітив, що їх група не співає. Я цікавий, хто це придумав таке „мудре"? Але мені щось інакше здається. Мені здається, що хлопці інакше говорили, а інакше були б зробили на самому концерті. Вони, певно, хотіли тільки до цього нерозумного кроку намовити дівчат з нашої гімназії, щоб їх осмішити перед паном міністром. Мовляв, в українській дівочій гімназії немає ні одної музикальної дівчини. Го-го, ці хлопці не раз беруться на різні хитрощі, щоб тільки дошкулити дівчатам! Я ж сам був колись учеником! Як… як він зветься цей ученик, що й вас намовляв до цього? Хтось мені казав… я вже знав прізвище того „махера", але якось вилетіло мені з голови.
Дарка не знає вже, чи це вона сама конає на кріслі, чи тільки стоїть коло когось страшенно перетопленого острахом і мучиться від того, що не може йому допомогти. Чує тільки, як щось тепле з-під пах котиться вниз по тілі. Рештками зусилля, якого ще не поглинув страх, вона повторює собі тільки одне:
„Орест… Орест… не скажу… не скажу… не скажу…"
— Чи ви скажете мені нарешті прізвище цього збиточника? — допитується директор, нібито й не дуже серйозно.
— Я не знаю… я… — якось так незручно почала захищатися Дарка, що зразу сама відчула, як видала себе.
Він засміявся тільки з такої незугарної гри:
— Чи це така велика тайна? Я ж кажу, що я вже знав це прізвище, тільки тепер воно вилетіло мені з голови. Ой, ви, дівчата, не маєте на шеляг амбіції! Хлопці змовилися, щоб вас у дурні пошити, а ви ще бороните їх! Отже, як зветься цей „герой?
Дарка примкнула очі, знітилася в каблучку і тільки вистукувала в своїй пам'яті рівно до ритму: „Не скажу, не скажу, не скажу".
Директорові, видно, було вже забагато цієї телячої впертости. Він насупив брови, як казковий Прудивус, і запитав ще раз по-доброму:
— А як я попрошу пана професора, щоб скреслив вам невідповідні обичаї і ще раз запитав румунську, і… як пообіцяю вам, що навіть панові директорові з чоловічої гімназії не виявлю прізвища того учня… ви тоді скажете мені, хто це?
Спокуса така велика, що Дарка відвертає голову вбік, щоб не чути цього голосу, щоб не бачити тих очей, що так багато обіцюють. Вона вже нічого не бачить перед собою, тільки два тунелі маминих очей в заломаному світлі. Раз, як ті очі дивляться на неї, коли Дарка кладе перед них те нещасне свідоцтво. Другий, як ті очі мерехтять, коли читають ще раз і ще раз Дарчине свідоцтво без двійки. Ці тунелі підсуваються під Дарчині очі щораз ближче, і щораз яскравіше видно цю різницю в заломаному світлі. Дарка на мить закриває свої очі ліктем, щоб розвіяти примару маминих очей. Вона повертається лицем до директора, хоч очима не сягає вище своїх черевиків і каже: