Пригоди Олівера Твіста

Та хоч ця радісна зміна благотворно подіяла на всіх мешканців будиночка і в стінах його знову залунали жваві голоси й веселий сміх, часом у поведінці декого з них — навіть самої Рози — з'являлася певна стриманість, і Олівер, звісно, не міг не помітити цього. Місіс Мейлі з сином часто й надовго усамітнювались, а на Розиному обличчі не раз видно було сліди сліз. Після того як містер Лосберн оголосив дату свого від'їзду до Чертсі, всі ці ознаки напруження стали помітнішими: тепер уже ясно було, що якась обставина позбавляє душевного спокою і дівчину, і, можливо, ще когось.

Врешті одного ранку, коли Роза сиділа сама в їдальні, туди ввійшов Гаррі Мейлі і, повагавшись, попросив її приділити трохи часу для розмови з ним.

— Я заберу у вас мало часу… зовсім мало, Розо, — сказав він, підсовуючи до неї свого стільця. — Ви вже здогадалися, про що я хочу говорити: найпотаємніші, найзаповітніші мрії мої відомі вам, хоч ви й не чули їх з моїх уст.

Роза була дуже бліда, але, можливо, це пояснювалось її недавньою хворобою. Вона тільки кивнула головою і, чекаючи, що він скаже далі, схилилася до вази з квітами.

— Я… я мав би давно вже виїхати звідси, — мовив Гаррі.

— І вам слід було б виїхати, — відповіла Роза. — Даруйте, що кажу це, але краще було б, якби ви виїхали раніше.

— Мене гнав сюди нестерпний, найтяжчий у світі страх, — сказав молодик. — Страх, що я втрачу найдорожчу мені людину, ту, до якої звернені всі мої бажання й надії. Ви вмирали, душа ваша витала між землею і небом. А ми ж знаємо: коли хвороба уражає юні, прекрасні, добрі створіння, чисті душі їхні несвідомо пориваються до осяйної своєї оселі вічного спокою; ми знаємо — на все воля господня! — що найкращі, найпрекрасніші з-поміж нас надто часто в'януть, тільки-но розцвівши.

Від цих слів очі доброї дівчини наповнилися сльозами; ось одна сльозина впала на квітку й заблищала в ній, зробивши її ще гарнішою, — неначе засвідчивши єдність юного дівочого серця з усіма найпрекраснішими витворами природи.

— Душа істоти прекрасної і чистої, як ангел божий, тріпотіла між життям і смертю, — палко провадив Гаррі. — І хто міг сподіватися, що, вже побачивши той далекий світ, що був їй рідним, жаданим, вона схоче повернутися до падолу земного, з усіма його турботами й стражданнями! Розо, Розо, знати, що ви танете, мов легка тінь під променем з небес, не мати надії, що вас збережено буде для тих, хто ще скніє на цім світі, — бо чи заслужили ми на це? — усвідомлювати, що місце ваше там, в осяйній височині, куди дочасно відлетіло так багато найкращих, найневинніших з-поміж нас, а проте молитись усупереч цим утішним думкам, щоб небо не забирало вас, зглянулося над тими, хто вас любить, — це були страшні, нестерпні тортури! Вони краяли мені душу вдень і вночі, здіймаючи в ній бурхливий потік страшних видінь, розпачливих думок, себелюбних жалів, — бо ви ж могли вмерти, не довідавшись, як безмежно я вас кохаю! Дивно, як потік той не поглинув мій розум. Ви одужали. Крапля по краплі щоденно, навіть щогодинно, здоров'я поверталося до вас, і краплі ці поволі наповнювали тоненький, слабкий струмінь життя, що ледь пульсував у вас, прискорювали й посилювали його. Я стежив, як ви поверталися від смерті до життя, і сльози радості й кохання сліпили мені очі. Не кажіть же мені, що ви воліли б позбавити мене цих почуттів. Вони збагатили мене любов'ю до всього людства.