Міка позирає на мене з хитрим виглядом.
— Тату, я тут дещо подумав, але не буду тобі казати.
— Бо посваримося.
— То це чудово! Геракліт Ефеський переконував, що від сварок — одне добро. Цей любомудр прямо таки наполягав на тому, що боротьба — всезагальна, що справедливість — у чварі, що все народжується через розлад із необхідності. А те, що відкривається в цьому розбраті, що розлито в ньому, це не війна, а гармонія. Коротше кажучи, війна — батько всього.
— Ти не жартуєш?
— Я — ні. За Геракліта не ручаюся.
Повз кімнату пробігає — з ванної до кухні — Дайта, спиняється в розчинених навстіж дверях.
— А чому батько, а не мати?
— А хіба ми не дійшли висновку, що у війни чоловіче обличчя?
— До чого тут обличчя, коли нам про стать ідеться? Чи для тебе це не суттєво?
— Ти маєш на увазі нерівноцінність вкладу чоловічого й жіночого начал у акт зачину та народження?
Оце-то нагородили ми запитань! А тут ще Міка піднімає руку:
— Можна я про щось запитаю?
— Зачекай! — відмахується від нього Дайта; тим самим рішучим тоном до мене: — Саме так. Щоб стати батьком, потрібно лише кілька (аби нікого не образити — кільканадцять) хвилин. Як правило, це приємні хвилини. А материнство своє жінка мусить вистраждати — тяготи виношування, муки пологів…
— Якщо війна — батько, то справа обмежується коротким коїтусом (що символізує задоволення), а якщо — мати, то довгою вагітністю і т. д., і т. п.
— Ніяких і т. д., і т. п. Це неповага…
Міка все ще тримає піднятою руку. Я теж здіймаю правицю, просячи слова.
— Я тільки хотів сказати, що не приймаю цю сентенцію. Війна — це не батько й не мати всього. Війна — це здохлий осел на дорозі…
— Ха-ха-ха! — сміється Міка.
— Ну, хіба що, — примирливо каже Дайта і продовжує свій шлях з ванної до кухні (а може, й навпаки).
Це ж треба, щоб на рівному місці так голова замакітрилася!
— Про що ти хотів запитати? — звертаюся до сина.
Він корчить збентежену міну й знизує плечима.
― Забув. Хіба з вами запам’ятаєш! — нарікає, але одразу пожвавлюється: — А, згадав! Але я вже не буду запитувати, я сам скажу…
Дивиться на мене, очікуючи дозволу.
(Це не ми так дитину затуркали. Це результат шкільної дисципліни).
Продовжує:
— Сваритися добре, коли ти — тато або директор школи, або міліціонер, а коли ти — звичайний хлопчик без револьвера й гранати, нічого доброго від сварок не чекай.
— Якщо проблема тільки у відсутності револьвера й гранати…
— Та ні, це так, — недбалий жест, — до слова прийшлося.
— Чуєте! До слова йому граната прийшлася! Правильно вас бабуся роззброює! — Дайта лише промайнула в проймі дверей; літак, що скидає бомби також не зупиняється. — Зайнялися б чимось мирним.
Ми з Мікою перезираємося.
— Сваритися немає смислу, — кажу я.
— Для нас — це точно, — погоджується син.
Ще не встигли ми скласти зброю, як Дайта промчала повз двері в протилежному напрямку.
— Ви можете зайнятися чимось мирним?
Ми з Мікою знову перезираємося.
— Залюбки, — на повен голос кажу я. — Ми ж не самодержці якісь.
«Самодержець не повинен мати ні інших помислів, ні інших клопотів, ні іншої справи, окрім війни, воєнних установлень і воєнної науки, оскільки війна є єдиним обов’язком, який правитель не може передоручити іншому», — писав Макіавеллі в своєму знаменитому трактаті.
