Пожежник

— Вона чкурнула! — відповів їй Ал. — Вислизнула прямісінько зі шпиталю! З тим своїм вазонком під руку.

— Рене Ґілмонтон узяла й пішла? — перепитала Гарпер. — Зі своєю м’ятою? І ніхто її не спинив?

Ал вирячився на неї широкими, здивованими очима.

— Прогляньте запис камер безпеки. Вона жаріла сяйвом! Наче маяк! Прогляньте запис. Це було приголомшливо. Тобто, знаєте, у сенсі «приголомшливо», як у Біблії. Хлопці на зміні повтікали. Їм здалося, що вона вибухне, наче якась людина-атомна бомба. Вона теж боялася, що вибухне, тому й вибігла надвір. Вибігла, та так і не повернулася. Вони не знають, що з нею сталося. На ній навіть взуття не було.

Гарпер закортіло дотягтися до обличчя під маскою й витерти сльози, та вона не могла. На те, щоб витерти будь-що з обличчя, могло піти не менше, ніж півгодини часу. Їй не можна було знімати свій «Тайвек», не простоявши перед цим у п’ять хвилин у душі під відбілювачем. Вона швидко закліпала, щоб прочистити зір.

— Але це безглуздо. Вражені драконячою лускою не сяють.

— Вона сяяла, — відказав Ал. — Читала якимось дітлахам перед сніданком, а тоді дівчинка у неї на колінах зістрибнула, бо міс Ґілмонтон почала нагріватися. Потому люди почали розбігатися й кричати. Вона світилася ніби якась срана новорічна ялинка. Пардоньте мою французьку, мем. На відео її очі схожі на промені смерті! Вона пробігла повз два пости охорони, прямісінько з карантину. Мала такий вигляд... холера ясна, та будь-хто взяв би ноги на плечі.

За п’ять хвилин Гарпер уже переглядала це відео разом з іще чотирма сестрами біля стійки реєстрації далі по коридору. Уся лікарня його бачила. До кінця дня Гарпер передивилася його, напевно, разів з десять.

Фіксована камера показувала широкий коридор зовнішнього входу до кафетерію, викладений антисептичним білим кахлем. По боках від дверей розташувалися охоронці у своїй варіації костюмів «Тайвек» і поліцейських шоломах. Один з них прихилився до стіни, повільно перегортаючи сторінки на планшетці. Інший сидів на пластиковому стільці, підкидаючи кийка догори й ловлячи його.

Двері розчахнулися й коридор залило блискотом, наче хтось спрямував туди світло прожектора. Першої миті сяяння було настільки сильним, що навіть розмило чорно-біле зображення, заповнивши екран синюватим блискотінням. Потім датчики світла в камері трохи пристосувалися. Рене й далі лишилася сліпучою примарою, хистким сяйвом у блискотливій подобі жінки. Сяйливий візерунок драконячої луски затінив риси її обличчя. Очі жінки були блакитно-білими променями світла і справді трохи скидалися на промені смерті, як у тих науково-фантастичних стрічках п’ятдесятих років. Вона притискала свій вазонок м’яти під лівою рукою.

Охоронець, що бавився з кийком, відсахнувся від неї. Його кийок приземлився йому на плече і він гепнувся зі стільця. Інший охоронець жбурнув планшетку в повітря, наче вона враз перетворилася на кобру. Не втримавшись на ногах, він завалився на підлогу.