Сад забутих плодів

— Федеріко, це ти? — питаю його стиха, покладаючись на своє право друга й на наше з ним взаєморозуміння.

Тоді він обертається і стискає мене в обіймах.

— Чому ти прийшов на спочинок сюди? — питаю.

— Я тут опинився випадково. Цими днями я ховаюся де трапиться. Приїхав із групою російських туристів, і мені закортіло глянути на Ріміні… на те, що вважають моєю могилою.

— А чому з росіянами?

— Ось уже три роки я мешкаю в Москві й готую фільм, який хочу зреалізувати. Я оселився на околиці міста, мене ніхто не впізнає… Балакаю англійською і представляюся австралійцем. У квартирі, яку я найняв, жила старенька актриса; дві кімнати, повні м’яких пуфів і незчисленних маленьких пуделок із подушечками. Уночі, лежачи в ліжку, я дивлюся у вікно й бачу за шибками білину снігу, світло від якого наповнює кімнату, згладжуючи контури меблів і всіх предметів. Мені було приємно дізнатися, що багато людей були щиро засмучені, повіривши, нібито я пішов назавжди. А тут я нікому не відкрився, і всі вважають мене таємничим і загадковим іноземцем.

— Отже, загалом тобі гарно ведеться, ти працюєш…

— Ти пам’ятаєш, либонь, іще до роботи над фільмом «А корабель пливе» ми хотіли написати щось про великий парад карабінерів у парадній формі, верхи на конях. У Росії я знову повернувся до цієї теми. Відтак це буде парад армії Будьонного в 1925 році на Красній площі.

Помітивши, що я слухаю його в піввуха, він починає розтлумачувати дуже докладно:

— Спершу проходять вершники у високих суконних шоломах із пиптиками — вони тягнуть за собою тачанки (вози з кулеметами), а одразу за ними вся кінна армія, по двадцять вершників у кожному ряду, вбрані в однострої з червоними смужками на грудях. З гордо піднесеними головами, з вогнем в очах, на виїжджених скакунах, вони гарцюють у єдиному ритмі. Наче масовий злагоджений танок. Приймає парад сам Будьонний верхи на перському жеребці перед дерев’яними трибунами, заповненими публікою та представниками вищої влади, обтяженими орденами. Аж раптом один кінь перечіпається й падає, тягнучи за собою на землю вершника. За ним падає інший, а тоді — ще і ще: усі валяться одне по одному у велику спільну купу — місиво ніг, тіл, голів, прапорів, шабель та кізяків по всій площі. Усі спроби відновити порядок марні, даремні всі зусилля. Кінські крупи, що струшують із себе піну; відчайдушні спроби звестися; плоть, що вибухає екскрементами; вершники, яких тягне по землі поводами і збруєю, гублять подертий одяг і чоботи. Котяться снігом розпачливі крики й шапки — до ніг маршалу Будьонному. Спускаються сутінки, але на площі триває запекла боротьба людей і коней за втрачену рівновагу. Іноді промінь світла вихоплює з загального хаосу морди оскаженілих тварин, ноги кавалеристів, що заплуталися у стременах. Аж ось із цього згромадження роздрочених тіл вигулькують уламки розбитих статуй, котяться кілька голів Сталіна (можливо, утім, лише його рука з люлькою), падають із будинків окремі літери й цілі слова, що складали комуністичні гасла, зображення серпа й молота. Загалом, усі ті символи, які трималися досі, падають і змішуються з рештою учасників грандіозного бедламу. Маршал Будьонний верхи на білому коні оплакує свою цілковиту поразку.