Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
В одному з наступних розділів я розповім, як і чому мене перевели на роботу з Момчилово в район Триграда, про своє двомісячне відрядження в Софію, про те, як я подружив там з лікарем Петром Тошковим та нещасним Венцеславом Рашковим і як ми залучили до своєї компанії Абакума.
А тепер, здається, вже час повернутися до подій, про які я розповідав у перших розділах.
У той саме день, 27 серпня, і в той саме час, коли Венцеслава Рашкова знайшли мертвим у його кабінеті, лікар Петр Тошков так мчав до Центру, немов за ним гналися. Звичайно, лікар не біг, як біжить, наприклад, спортсмен чи юнак, бо йому було вже за п'ятдесят і важив він понад дев'яносто кілограмів. Але завдяки своєму майже двометровому зросту Тошков пересувався досить швидко, і людині нормального зросту справді довелося б перейти на біг, щоб не відстати од нього. До того ж він так енергійно розмахував руками, що перехожі, які траплялись на його шляху, завбачливо давали йому дорогу.
Наближаючись до Центру, лікар звернув у вузьку вуличку колишнього Жіночого базару, потім перетнув трамвайну лінію бульвару Христо Ботева і рушив навпростець до головного під'їзду жовтої будівлі. Захеканий, спітнілий, він постояв трохи, ніби вагаючись і щось обмірковуючи. Потім насунув ще нижче на очі капелюха, пройшов повз парадний хід і шмигнув на подвір'я, де стояли ящики для сміття.
Двері чорного ходу були розчинені. Перед тим як увійти в них, Петр Тошков озирнувся на всі боки. Обличчя лікаря пересмикнулось, бо йому здалося, що за ним хтось стежить з-за низької огорожі.
Хоч гвинтові сходи, які вели нагору, були стрімкі і звивисті, лікар, перескакуючи через кілька східців, збіг по них, майже не переводячи подиху, на третій поверх, звернув праворуч у коридор і через кілька хвилин опинився перед широкими дверима свого кабінету. В приміщенні було душно. І підлога, і стіни, і навіть частина гіпсової ліпної стелі купалися в іскристих потоках південного сонячного світла.
Насамперед Тошков опустив штори, і кімната відразу поринула п приємну жовту півтемряву, потім зітхнув, повісив капелюха на вішалку і стомлено сів на стілець за письмовим столом. Тільки тепер лікар витер піт з обличчя. Носова хусточка стала така волога, наче її вмочили у воду.
На столі лежала стара шкіряна папка з листами. Побачивши її, лікар нахмурився. Він згадав, що повинен іти доповідати Світозару Подгорову. В цій папці було все те, про що директор мав сказати своє «так» чи «ні». Ось чому папка погано впливала на лікареві нерви: коли Тошков бачив її, повіки в нього раптом стулялися і його починало хилити на сон.
Лікар подивився на папку засмученими очима і зітхнув, потім, підійшовши до великої шафи в глибині кімнати, відчинив її. Там стояло оцинковане відро, наповнене порожніми пляшками з-під лимонаду. Тошков дивився деякий час на порожні пляшки і знову нахмурився. Він вийняв з шухляди письмового стола кругле кишенькове дзеркальце, причесав гребінцем поріділе волосся і натиснув кнопку дзвоника.
Цього разу його секретарка Ірина Теофілова зайшла в кабінет швидше, ніж завжди, — лікар навіть не встиг сховати гребінець і кругле дзеркальце. Він накрив їх шкіряною папкою і повернув голову до дверей. Сердився через те, що не було лимонаду. Але як тільки побачив струнку округлу постать секретарки, його брови якось самі собою розійшлися і обличчя враз набрало звичайного добродушного вигляду. Лікар помітив, що волосся Теофілової мокре, як після купання, і похитав головою.
— Ви знову приймали душ у службовий час, — сказав він.
Але в тоні його голосу не було й тіні докору, слова прозвучали навіть лагідно. Теофілова мовчала.
— З того часу, як встановили цей душ нагорі, — лікареві неодмінно хотілось зав'язати розмову про купання, — ви безперервно снуєте по сходах. Можна ж простудитися! Негаразд.
Хіба міг інакше розмовляти лікар з цією тридцятирічною розведеною красунею, з якою він мріяв одружитися?
— Негаразд, — повторив він.
Теофілова стояла біля дверей і мовчала. Обличчя її, звичайно смугляве, тепер було бліде, як у хворої людини.
«Це, мабуть, від освітлення», — подумав Петр Тошков і подивився на опущені штори. День на вулиці здавався матово-жовтим.
— Товариш директор уже двічі питав про вас по телефону, — сказала Теофілова приглушеним голосом.