Пригода опівночі. Однієї дощової осені
- Автор: Гуляшки Андрей
- Серия: Абакум Захов #2
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: О. Д. Кетков
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Пригода опівночі. Однієї дощової осені». Краткое содержание книги:
Події цієї гостросюжетної пригодницької книги розгортаються в прикордонних районах народної Болгарії, куди імперіалістичні розвідки засилають своїх агентів, намагаючись перешкодити соціалістичному будівництву, підірвати економіку нової Болгарії.
Проте органи Державної безпеки вчасно знешкоджують підступні плани іноземних агентів.
Головний герой твору — вольовий, досвідчений, талановитий контррозвідник Абакум Захов. Мужньо і невтомно бореться він з прихованими ворогами, вміло викриваючи їх.
Книга пройнята ідеєю безмежної відданості батьківщині і народу.
У Радянському Союзі видається вперше.
Побачивши Абакумову руку на своєму плечі, Славі Ковачев зробив кислу міну і обережно відійшов набік.
— Знаєте що, — сказав він, — чи не краще буде, якщо кожен з нас шукатиме істину своїм шляхом?
По обличчю Абакума пробігла тінь, вени на його скронях надулись і стали схожі на шнури.
— Цілком розумію вас, — кинув він. Голос його став різким і холодним. — У вас є, звичайно, серйозні підстави відхилити моє співробітництво. Нічого не вдієш, — у куточках його губ спалахнула і раптом згасла глузлива посмішка. — Робіть на свій розсуд, як вважатимете за краще! Бажаю успіху!
Абакум вийшов з кабінету, щоб обійти складські приміщення. А коли повернувся, в його кишенях уже лежали дві пляшечки з німецькою вакциною.
Четверо санітарів з районної поліклініки виносили труп Венцеслава. За носилками з виразом сомнамбули на зморщеному обличчі ішов чоловік у синьому халаті. Коли вони підійшли до виходу, Славі Ковачев пропустив санітарів, а комірника взяв під руку і повів за собою по коридору. Той ішов смиренно, покірно і був дуже схожий на стару маріонетку з реквізиту мандрівного лялькового театру.
Зустрівши здивований і запитливий погляд Абакума, Славі Ковачев похитав головою, але зробив це так, неначе погрожував йому:
— Я вимагатиму дозволу затримати комірника, — пояснив Ковачев, хоч Абакум не сказав йому жодного слова.
Захов відвернувся, і, зціпивши зуби, промовчав. Потім він покликав лейтенанта Маркова, відійшов далі в коридорі спитав:
— Ви хочете працювати зі мною?
Працювати з Абакумом Заховим для лейтенанта Геннадія Маркова було великою честю. Він виструнчився і хотів було стукнути закаблуками, але Абакум підніс руку і спинив його.
— Я попрошу полковника Ванова дати відповідне розпорядження. А тим часом зробіть, будь ласка, ось що: перегляньте листування між відділом постачання і складом, і насамперед усі листи й розпорядження, підписані лікарем Петром Тошковим, завідуючим відділом постачання. Прочитайте все, що стосується цієї вакцини проти ящура. Треба також довідатися, звідки оті вісім тисяч левів, які знайдено в бумажнику Венцеслава Рашкова. Він родом з міста Санданські, а в Софії у нього немає близьких родичів. І не шукайте чогось таємничого в цій справі, а просто довідайтеся в ощадній касі. Я буду дуже задоволений, коли сьогодні близько десятої години вечора ви подзвоните мені на квартиру і доповісте, що вам пощастило зробити.
У вестибюлі Абакум знову зустрівся з Славі Ковачевим. Капітан неначе боявся, щоб з ним не заговорили, і поспішив уперед.
— Ви вже йдете? — спитав його Абакум.
— Зробив усе, що треба було, — відповів Славі Ковачев, не обертаючись. — Час обідати.
— Приємного апетиту! — посміхнувся Абакум.
Коли за Славі Ковачевим зачинились вхідні двері, Абакум увійшов у кабінет покійника і пошукав очима склянку для води. Вона стояла там, де її поставили, — на письмовому столі Венцеслава. Абакум загорнув склянку в обривок газети і, несучи її, немов коштовну річ, з усмішкою переможця вийшов із складу. Біля входу в склад чергував міліціонер.
Рік тому, задумавши описати кілька найцікавіших пригод капітана контррозвідки Абакума Захова, я почав старанно вивчати теорію літератури, сподіваючись, що саме таким способом пощастить проникнути бодай у найелементарніші таємниці цього складного і зовсім чужого мені мистецтва. Кажу «чужого», бо я і за покликанням, і за професією ветеринарний лікар. П'ять років працюю на цій відповідальній роботі і маю вже дві почесні грамоти від Смолянської окружної народної ради. Одну грамоту дістав три роки тому за успішну боротьбу проти курячої чуми, а другою мене нагородили торік восени за особливі заслуги в галузі поживного харчування тільних корів. Правда, я почуваю деяку ніяковість з приводу цих двох нагород, бо курячу чуму, по суті, перемогла пташниця Нуріс Рашидова із села Барутина, тітка Нуріс, а рецепт харчового раціону для тільних корів — здобуток натхненного розуму чарівної Балабанихи, яка в той час завідувала Момчиловською тваринницькою фермою. Та це тільки деякі деталі. Згадую про них між іншим, щоб підкреслити своє ветеринарне покликання і свої успіхи на ветеринарній ниві. Усе це, безумовно, не має нічого спільного з літературою.
Отже, завдання, яке я поставив перед собою, — оволодіти за допомогою теоретичних творів таємницею майстерності письменника, виявилося наївним, щоб не сказати прямо — безглуздим.