На дикому Заході
- Автор: Герстекер Фридрих
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Євген Попович
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «На дикому Заході». Краткое содержание книги:
«На дикому Заході» — повість про перших європейських поселенців у штаті Арканзас на американському материку. Невеличкими острівцями розкидалися їхні селища по берегах річок. Фермерам-переселенцям не дає спокою банда грабіжників і вбивць, що діє в околиці. Очолює її місцевий проповідник, що з міною святого «доносить до пастви слово боже», а насправді у вільний від молитов час творить своє чорне діло. Письменник цікаво розповідає, як фермери згуртовуються на свій захист і врешті перемагають злочинців.
Повість Ф. Герштекера перекладено кількома європейськими мовами.
— Не знаю, чи то легковажність, бо забирати в людини життя за коня все ж таки жорстоко, — зауважив Браун.
— Жорстоко? — вигукнув Гіскот і загнав ножа в стовбур, на якому сидів. — Той, хто краде в мене коня, краде частку мене самого. Я ось продав трьох коней і ношу гроші з собою. Це, так би мовити, все моє багатство, що з ним я хочу будувати своє майбутнє. Той, хто вкрав би мої коні, зруйнував би моє майбутнє, а це гірше, ніж він застрілив би мене самого. Ні, смерть мерзотникам! Хай відчують, що ми з ними не граємося! А тоді ми їх — того, кого не повісимо, — швидко витуримо з Арканзасу.
— Для вас, певне, людське життя дуже мало важить, — мовив Браун.
— Дуже мало, — ствердив Гіскот, і далі граючись ножем.
— Коли так, то ви й своє не дуже цінуєте? — засміявся Гарпер. — А то б не ризикували ним через кожного злодія.
— Досить ціную, щоб усякому, кого вважаю за небезпечного, дати скуштувати сім дюймів криці, — відповів Гіскот, дико озираючись навколо. — А, знову містер Раусон нагодився! — глузливо сказав він, угледівши в дверях постать шановного проповідника в капелюсі й з молитовником під пахвою. — Теж один із тих проноз, що вихваляються овечою шкурою і тільки зрідка показують вовчі зуби.
Раусон удав, ніби не почув Гіскотових слів, і попросив хлопчика-негра привести коня. Проте Гіскот, розлючений такою байдужістю, схопився й погрозливо крикнув:
— Ну, містере погромнику пекла, може, ви все-таки вшануєте мене відповіддю, хоч я й грішник?
Не встиг Раусон щось сказати, як Браун зірвався на рівні ноги, піймав Гіскота за барки й так жбурнув назад на місце, що той перекинувся через стовбур і розтовк собі носа до крові. Всі злякано посхоплювалися, а з ними й Гіскот. Він миттю схопив свого ножа, що впав неподалік, перестрибнув через дерево й намірився вже кинутись на супротивника, як той, ані на дюйм не зрушивши з місця, навів на нього кишенькового пістоля. Гіскот не сподівався, що Браун має зброю. Він відсахнувся й хотів схопити рушницю, але регулятори притримали його й сказали, що не допустять убивства.
— Геть від мене! — крикнув Гіскот. — Геть, кажу! Хай я того шмаркача… він заплатить мені своєю кров'ю!
— Пустіть його, — сказав Браун, ховаючи пістоля й дістаючи з-під камізелі такого самого, як у Гіскота, ножа. — Пустіть. Зараз ми побачимо, хто з нас кращий вояк.
— На бога, містере Гарпере, не дайте, щоб сталося лихо, — жалібно мовила Маріон. — Гіскот такий розлючений, що заріже його.
— Не бійтесь, дитино моя, — заспокоював її Гарпер, — і йдіть зараз же до хати. Дівчині тут немає на що дивитися.
— Він уб'є його, — вела своєї Маріон.
— Кого? Вашого нареченого? Ні, Гіскот-бо зчепився з моїм небожем.
Маріон заплакала. Тим часом підійшов Раусон, і вона безвільно дозволила відвести себе до хати.
:— Геть, кажу вам! — кричав у нестямі Гіскот. — Дайте мені рушницю! Мою рушницю, чуєте!
— Пустіть його, — сказав удруге Браун, що теж загорівся войовничим духом. — Пустіть. Він такий обтиканий ножами, що, мабуть, зважиться на чесну боротьбу. Відійдіть, арканзасці!
— Ну гаразд, — сказав Малінс. — Змагайтесь! Але рушниці я йому не дам. Ми не попустимо душогубства. Боротьба — то зовсім інша річ.
Гіскота вмить відпущено, і чоловіки поставали кружка навколо нього й Брауна. Проте запал кентуккійця, либонь, дуже пригас під холодним, безстрашним поглядом супротивника. Хоч Гіскот міцно стискав правицею ножа і люто позирав на глядачів, що спокійно ждали кінця сутичці, але з місця не рушав. Запала тяжка тиша. Всі затамували подих, а Маріон, тремтячи, виглядала з дверей і чекала найгіршого.
Гіскот був у скрутному становищі: видко, боявся Браунового ножа, але ще більше, щоб приятелі не взяли його на глум, як він не зітнеться з ворогом.
Тоді друзі підійшли до супротивників і розвели їх.
— Ходімо, Гіскоте, — заспокійливо сказав Гайнце. — Ви обидва винні. І то ж ганьба, щоб двоє порядних хлопців пороли одне одного ножами, коли в лісі шастає стільки негідників, — побережіть свій гнів для них. Ходімо, нам час вирушати, та й негаразд завдавати прикрості людям, що так гостинно прийняли нас.
— Оце тільки мене й стримувало, а то б я швидко уговкав того жовторотого, — аж зубами заскреготів Гіскот. — Чекай-но, шмаркачу, я ще тебе здибаю. Боронь тебе боже попасти мені під рушницю.
— Гіскоте, ти не думаєш, що кажеш, — озвався Малінс. — Небезпечно кидатися такими словами.