Теорія українського кохання

«…Написати статтю про українську жінку. Про жінку, про матір, про сестру. Про нашу Ярославну, що плаче рано на зорі за нами. Про Катерину, що плакала з Ярославною, про нашу геніальну, українську хазяйку, про господиню України… Про красу України, багатства, і роль жінки в красі ланів, в чистоті сортів рослин і худоби. Ганна Кошова. Про війну, про її шалений тягар, тяжку роботу, голод, образи, судьби дітей і навалу ворога. Хто виміряє свої знущання, хто виміряє глибину твоїх сліз і відчаю!… Ми скоро повернемося. Ми, очищені власними жертвами, оточимо тебе увагою і любов'ю. І світ увесь дивитиметься на тебе і приклониться перед тобою, мученице наша і наша красо. Твої подвиги, всі численні прояви твоєї людяності, і доброти, і людської гідності, і страшної сили твого терпіння ми зберемо, як дорогі дари, і возвеличимо в мистецтві нашої історії — історії визволителів людства.

Ми одягнемо тебе в найкращу одежу і будемо цілувати тобі руки. Ми посадимо тебе в кращі, в найвищі школи, щоб краса твоя сіяла розумом і благородством освіти, і все виховання з малих твоїх літ направимо на розквіт в тобі ніжності і м'якості, що лежить у твоїй природі…

3. IV.[19]42

…Хто згадає вас, красу вашу. Ви як морський пісок. Але хто не приклониться у віках перед красою наших жінок…».

Подібне питання цікавило й відому українську діячку Олену Телігу. В її статті «Кого ми прагнемо» представлені дві традиційні оцінки місії української жінки. Авторка називає одних жінок «рабинями», інших — «амазонками». В нашій історії, вважає Олена, було занадто багато рабинь, було й немало «амазонок». Але, насправді, й чоловіки, і жінки завжди прагнули іншої жінки. «Отже, — пише Теліга, — вони вже живуть на нашій землі, ті жінки, що не є вже ані рабинями, ані амазонками! Їх вже чимало, а буде ще більше, бо це якраз той тип, яким ми прагнемо бути».

На жаль, вся попередня історія, література показали, якою не повинна бути українська жінка. Саме чоловіки про це писали найбільше, але цього мало. «Треба, щоб вони знали, — переконана Олена Теліга, — якою вона повинна бути, якою вони її прагнуть. Бо жінка в кожній нації є такою, якою її прагне мужчина».

В хаосі жіночих образів нашої літератури, в плутанині перехресних бажань, між прокльонами рабинь і амазонок і захопленнями тими й іншими, українська жінка все ж таки зуміла створити собі ідеал, найбільш відповідний добі, і простує до нього невпинно. Вона не хоче бути ні «рабинею», ні «вампом», ні «амазонкою». Вона хоче бути Жінкою. Лише такою жінкою, що є відмінним, але рівноправним і вірним союзником мужчини в боротьбі за життя, а головне за націю.

Тут своє кредо Теліга підсилює словами А. Розенберга: «Лірична пристрасть жінки буває так само героїчна, як формуюча воля мужчини. Завданням жінки є віднайти її. Мужчина мусить їй в тім допомогти».

Українська жінка — це не Роксолана і не Леся Українка. Українська жінка — це і Роксолана, і Леся Українка, це сила пристрасті, і почуттів, це і самопожертва, і самоствердження, це і мужність, і сентиментальність водночас.

Спеціального дослідження потребує огляд ставлення до теорії кохання-любові відомих українок. Парадигма їх бачення, як правило, полягала в тому, що вони були творцями певної неземної концепції кохання-мрії. Саме з огляду на це їх думки знаходились у цілковитій залежності від омріяного, уявного образу і символу кохання-любові. У реальному житті вони в принципі не могли знайти бажаних стосунків, тому в їх творах постійно присутня певна душевна роздвоєність. Така історія кохання Лесі Українки, щось подібне маємо і з Соломією Крушельницькою. Ця знаменита українська співачка впродовж життя не могла знайти бажаного втілення неповторного кохання. Стосунки з Михайлом Павликом та Василем Стефаником, іншими відомими українськими діячами — то взаємини, де почуття перемішані з громадськими справами та творчістю співачки. Для Соломії кохання залишалося нездійсненною мрією, в той час як для закоханих в неї — цією мрією була Крушельницька. В.Стефаник в одній з присвят їй написав: