Попіл снів
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Український письменник»
- ISBN: 5-333-01210-5
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Попіл снів». Краткое содержание книги:
Працівникам прокуратури, міліції і Служби безпеки України доктор Аля (так звуть жінку-генерала) повідомляє, що з надзвичайно секретного «наукового» об'єкта (він підпорядкований таємним службам Москви, тому про нього в Києві не знало навіть колишнє Політбюро) зник піддослідний, майор авіації Чуйко, наділений страхітливою здатністю вбивати всіх, хто йому присниться. Доктор Аля в паніці. Вона втекла зі своєї дачі саме сюди, сподіваючись, що радіаційний захист на пульті саркофага якоюсь мірою може вберегти її від всепроникаючої енергії мозку майора Чуйка. Та це не порятунок. Майора треба негайно знайти, затримати. Інакше може статися катастрофа.
Далі, далі, далі…
Він став на пероні, звів погляд до холодного неба. Електричка, постогнуючи над радіоактивними лісами й болотами, покотила далі, дотримуючись затвердженого графіка руху. А який його графік?
Чуйко не пішов до підземного переходу, а добрався до кінця перону, стрибнув униз, перебрався через рейки, вибрався на коротку, пряму вуличку між меблевою фабрикою і письменницьким будинком творчості. Далі буде широкий луг, річка, ліс і два доти на піщаних горбах над Ірпенем, в одному з них він цілував Галку… Яке це все дивне: війна, смерть, бетонні страховиська і гарячі жіночі поцілунки…
Тоді була гарна волога осінь, щоки в Галки пахли холодним березовим листям, ніч летіла над ними, мов проміння далеких зірок, і вони не могли ні наздогнати, ні стримати її, а ця холодна новорічна ніч лиш починалася, десь сушився на синій поворозочці генерал Сосин, ще десь творилися неправедні діла, і Чуйко теж міг творити праведне і неправедне, він жахався і страждав од цієї своєї здатності, тому намірився вбити ніч, мандруючи понад річкою, в лісі й на узліссях, аби тільки не заснути, не склепити повік…
Не сотворити зла, поки він не знає, де добро, а де зло…
6
— Ти як, в порядку? — спитав Оксану Винокур.
Вона знизала плечима.
— Можна подумати, що ти все це влаштував тільки для того, щоб спитати, чи я в порядку.
— Я ж тобі пояснював. Чорнобиль вийшов паралельно і на ваші служби, і на наші. У них там щось як у п'єсі Дюренматта «Візит старої дами». По-моєму, ми з тобою колись дивилися екранізацію цієї п'єси з Інгрід Бергман.
— Те, що ми дивилися, звалося «Візит дами». Інгрід Бергман наполягла, щоб слово «старої» прибрали з назви.
— Значить, забув. Ну, а тут така штукенція. Для слідства бажаний жіночий елемент.
— І ти підказав мою кандидатуру.
— Хто б мене питав! До того ж ти не потребуєш протекцій. Кажуть, ти розкрутила грандіозну справу з національними цінностями?
— Ти б краще ввів мене в курс цієї справи.
Винокур і його водій були в цивільному. Для конспірації. А машина — чорна «Волга» з номерами, що починаються на 05, — кожен київський хлопчак знає, що це — служба національної безпеки.
— Ти пробач, я зараз подзвоню, спробую дещо розвідати, — сказав Винокур.
— Та будь ласка! Коли б у мене була машина з радіотелефоном, я б з неї й не виходила. Щоправда, до моїх послуг усі телефони-автомати Києва, вісімдесят процентів яких з відірваними трубками.
Винокур довго слухав свого далекого співрозмовника, вимкнув рацію, повернувся до Оксани.
— Ситуація ідіотська. Дві години тому на пульт четвертого блоку Чорнобильської атомної вдерлася якась дамочка і заявила, що вмре, а звідти — ні руш ногою!
— Четвертий же блок під саркофагом. До чого тут пульт четвертого?
— Ну, не робочий пульт, а для стеження за цією атомною бамбулою. Чи я там знаю!
— Хто ж її пустив туди? І що це за дамочка?
— Не проста. Генерал!
— Хай і генерал. Уяви собі: всім генералам закортить на Чорнобильську атомну.
— Не такі вони дурні. А в цієї — особлива перепустка. На обкладинці і всередині одне тільки слово: «Везде!» І підпис чоловіка, якого й досі бояться.
— Чий же підпис? Сталіна? Берії?
— Ну, ти вже надто далеко сягнула. Бери ближче. Андропова.
— Гіпноз імені?
— Сила традиції?
— Скажи вже, сила страху.
— Можливо. Коли хочеш, щоб тебе боялися, то треба боятися самому.
— Що? Служба національної безпеки успадкувала від КДБ доктрину страху?
— Ну, прокуратури теж усі бояться.
— Тоді чим же пояснити обвальний зріст злочинності?
— Прилучаємося до світової цивілізації.
— Ми з тобою не бачилися вже скільки? Два роки? А тут зійшлися і гриземося. Ти не одружився?
— Так само, як і ти.
— Стежиш за мною?
— Може, просто люблю?
— Це мені для мемуарів: коли в новорічну ніч ми проїхали Димер, Винокур став освідчуватися в любові.
— А ти зустріла це іронією. У нас немає виходу. Рано чи пізно ми повинні знову зійтися.
— Ти знов став мужчиною? Вітаю!
— Я не переставав ним бути.
— Розкажи комусь іншому! Ти лікувався?