Попіл снів
- Автор: Загребельный Павел Архипович
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Год: «Український письменник»
- ISBN: 5-333-01210-5
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Попіл снів». Краткое содержание книги:
Працівникам прокуратури, міліції і Служби безпеки України доктор Аля (так звуть жінку-генерала) повідомляє, що з надзвичайно секретного «наукового» об'єкта (він підпорядкований таємним службам Москви, тому про нього в Києві не знало навіть колишнє Політбюро) зник піддослідний, майор авіації Чуйко, наділений страхітливою здатністю вбивати всіх, хто йому присниться. Доктор Аля в паніці. Вона втекла зі своєї дачі саме сюди, сподіваючись, що радіаційний захист на пульті саркофага якоюсь мірою може вберегти її від всепроникаючої енергії мозку майора Чуйка. Та це не порятунок. Майора треба негайно знайти, затримати. Інакше може статися катастрофа.
— Ага, — розгубився Чуйко. — Дякую за роз'яснення.
Він злякався, що ці двоє стануть його розпитувати, і мало не бігцем кинувся до виходу. На мороз, на простір, на волю. Він пролежав у доктора Алі і не знав, що діється на Україні. «На» чи «в»? Ці два, мабуть, інтелігенти. Інтелігенція завжди щось викомарює. В школі ж учили: на Україні. І в Шевченка: «На Вкраїну ідіть, діти, ідіть на Вкраїну». І в пісні: «А на Україні там степи широкі, дівчата хороші, чорноокі». Вчителька Людмила Петрівна пояснювала, що словосполучення «на Україні» на відміну від загальноприйнятого «в Росії, у Франції, в Америці» вживається за аналогією «на Уралі, на Кавказі, на Кубі, на Мадагаскарі», бо Україна здавна сприймається всіма мовби піднятою над материком, завдяки своїй історії, своїй первородності в усьому слов'янському світі, а також звідси походить і її мовби острівна відокремленість від усіх сусідніх держав, її самостійність…
Тепер, як кажуть ці два інтелігенти, Україна ніби й самостійна, і вже був референдум, але хтось поміняв наше виняткове «на» на звичайне собі «в». І де ж тепер живе він, Василь Чуйко: «на» Україні попід небесами, над степами й лісами, чи «в Україні», як у копиці сіна?
Ой ти куме, ти Мусію, чи ти бачив чудасію?..
На вокзальній площі Чуйко не затримувався. Давно тут був, а все пам'ятає. Он там стоянка таксі, там — приміський вокзал, метро, електричка на всі чотири сторони. Як співають в Одесі: «Север, юг, восток и запад. А как у вас дела насчет картошки?» Там і електричка на Ірпінь. Щоправда, краще сідати не тут, а в Святошині, а до Святошина — на метро. В Ірпені він був три роки тому. Три чи чотири? Чуйко став загинати пальці. До Афганістану він випросився після Тамари. Була Тамара, і нема Тамари. Спробувала поїздити з ним по аеродромах і плюнула. Хто це може витерпіти? Коли молодий офіцер прибуває на місце служби сам-один, він для командування — внутрішній ворог. Муха, комар, москіт. Можна відмахнутися. Коли одружений та ще з дітьми — це вже як орди Батия або Тохтамиша, нашестя, з яким треба боротися. Життя в офіцера починається, коли він командир частини або з'єднання, з полковника й генерала. А так… Тамара не витерпіла, Чуйко запив гірко, а тоді пробився до Афганістану. Поцілуватися з американськими «Стінгерами» не встиг, бо його відкликали в рідну частину: прибула нова техніка, її треба освоювати, а класних льотчиків мало. Ну, він і освоював. А тоді його послали в санаторій для класних льотчиків. З Волги до Ірпеня. І не чув ніколи про таку річку. Так. Скільки ж це років? Два чи три? Два без того року, що він убив його в свинцевому боксі доктора Алі. Ах, доктор Аля, доктор Аля! А на додачу ще й генерал Сосин. Хоч і на бігу, але братва встигла розповісти про цього бандита. Христопродавець!
Погравши на пальцях, Чуйко зрозумів, що ірпінський санаторій далеко. Три роки, медсестричка Галка, може, й не забула Чуйка, але могла вискочити заміж. Бо грозилася, що зробить це, коли він не писатиме! Он скільки в неї тут льотчиків! Вибирай яких хочеш. Звісно ж, він не писав. Матері та й то тричі на рік, на свята або під настрій. А так — вимотуєш жили з новою технікою, а тоді маракуєш щодо випивона… «Орлята учатся летать…»
Ноги самі несли його до перонів приміських електричок, він знав, що до Галки їхати отак уночі, не довідавшись, що з нею, — цілковите безглуздя, але не мав куди податися, взагалі не знав, що робити, куди себе подіти…
Жах обіймав його…
Електричка на Тетерів саме відходила. Чуйко стрибнув у вагон. Поїде, а там буде видно. Можна й не сходити в Ірпені, а просто до Тетерева, а тоді назад… Людей у вагоні було мало. Четверо хлопців грали в карти. Хлопці модні. Куртки — «аляски». Джинси, кросівки, кучмасті голови. Спортсмени, рекетири, перевдягнені оперативники? Під лавкою в них термос, по черзі причащаються з нього.
— Сідай до нас, капітане!
— Хочеш поляпати картишками?
Чуйко підійшов до них.
— Що це у вас? Дурачок?
— Дурака нам руські підсунули! В незалежній Україні свої ігри. Хвилька. Чув?
— Чути чув, а грати не доводилося.
— Ну, тоді випий з нами, капітане, за Новий рік.
— Не п'ю. З госпіталю.
— Ну, дивись…
Він ще не знав, чи можна йому пити. А дихати?
Пройшов далі від картярів, сів біля вікна, щосили тримався, щоб не заплющити очі, і незчувся, як заснув. Сон тривав, може, тисячну частку секунди, Чуйко відчаєно рвався з нього і, здавалося, вирвався, та коли розплющив очі й побачив жовті дерев'яні лави, спокійних молодих картярів, тьмаве світло і темні вікна, за якими мчала кудись морозяна ніч, то мало не застогнав уголос. Скочив на рівні, зірвав з голови кашкета, розстебнув шинелю. Був мокрий як хлющ, усе в ньому двигтіло і мовби скімлило від розпачливого безсилля. Десята чи й тисячна частка секунди, а сон був довгий і жорстокий.