Флешка-2GB

Найбільшою перепоною для написання цього тексту була необхідність вирішити: давати справжнє прізвище поета, про якого йтиметься, вигадувати напівпрозоре псевдо чи демонстративно обізвати героя паном X. З огляду на дедлайн і власну нерішучість, я зупинився на половинчастому варіанті, тож розповім історію про «поета Л». Кожен, хто хоч кілька разів зазирав у браму з написом «Сучасна українська поезія», однаково впізнає його, натомість ті, хто зазирає лише у вікна «Дому-2» (чи будинку навпроти), обійдуться без паспортних подробиць вітчизняної літератури: оно в інтернеті то «Клочкова зняла труси», то «Кличко приміряв бюстгальтер» — фанатикам чужої білизни є де розвернутися.

Отже, буде історія про поета Л. та його демонів. Себто про демонів узагалі. Це лише бог у кожного свій. Демони ж у всіх нас спільні.

З поетом Л. я познайомився значно пізніше, аніж із його віршами. І вірші ці, ніде правди діти, мене приголомшили. Спочатку я навіть не йняв віри, що в нашій хирлявій лірницькій поезії, де в ті часи все ще тривав млявий двобій «метафористів» і «сповідальників», може з'явитися поет, без перебільшення, космічної потуги, а до того ще й, без перебільшення, містик найвищого рангу. Згодом я так і свідчив про нього в рецензії на прозаїка П.: «Це та особлива містика, якою цілковито володів, здається, Рільке і до якої в українській літературі вдалося наблизитися хіба що поетові Л…» Однак висока містичність текстів і побутова магія не конче перебувають у кревному зв'язку. Про поета Л. як про особу ходило чимало легенд і чуток. З усіх них випливало, що Л. — «гуру», «просвітлений», «святий самітник», «божий чоловік», «махатма-і-ганді водночас» тощо. В богемно-езотеричних колах вважалися доречними групові паломництва на закинутий хутір, де він мешкав, чи то пасучи громадських кіз, чи то майструючи з осики калинові сопілки. На одне з таких паломництв підірвався і я.

Стояло спекотне літо. До хутора нас підкинув «москвич-пиріжок» (марка авта, а не національність), у розпечений крихітний кузов якого нас, юних придурків, набилося чоловік із восьмеро. Перед ясні очі поета Л. ми прибули в «переднірванному» стані. Гуру в сорочечці навипуск, босоніж вийшов нам назустріч, огледів наші спечені мармизи, зазирнув у радіатор «москвича» і прорік, немов пояснюючи все (тобто Все): «Ос цього року багато». Нірвана (не група) здавалася невідворотною. Коло ганку в мидниці з мильною водою сиділо в чому мати народила дівча років чотирьох, поруч стояла мати, яка це Дівча, судячи з усього, й народила — пронизливо вродлива молода відьма, чиє відьомство не лише не викликало сумнівів, а й видавалося абсолютно необхідним для врівноваження достоту буддійської просвітленості ґазди. (У системності такого природного врівноваження кожної святості відповідною дозою інфернальності, як і в тому, що кожен професійний гуру заводить собі персонального демона, я не раз пересвідчувався впродовж життя.) Однак після короткого застілля присутність відьми раптом видалася зайвою: поет Л., споживши замість підігрітого саке трохи теплої горілки, забув про ос і взявся із подиву гідною наполегливістю на цілий хутір вигукувати (дисципліновано приходячи до тями щодесять хвилин) загадкову мантру: «Купіть мідянці тойво ту!» Від цієї мантри нас дуже швидко «висадило на ізмєну», і коли з-під ґанку замість мідянки виповзла гадюка-сіра-звичайна, ми вискочили з-за столу і врятувалися втечею, до самого міста біжучи не озираючись. А дарма: нам услід, пацькаючи по мильній воді пальчиком, пильно дивилася чотирирічна поетова донечка.