Флешка-2GB
- Автор: Издрык Юрий Романович
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Грані-Т
- ISBN: 978-966-465-222-0
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Флешка-2GB». Краткое содержание книги:
* * *
[…] «Флешка» — найпрозоріша книжка найточнішого Іздрика. Вона є підбіркою «есеїв, шкіців та колажів Юрія Іздрика, вперше зібраних під однією обкладинкою» (сама обкладинка теж є бездоганним шкіцом і колажем того ж Іздрика).
Ця підбірка може сприйнятися як довгоочікувана сатисфакція всіма, кому Іздрик здається цікавим і симпатичним, а його проза надто складною. Всі ці тексти писані а замовлення різних видань, тому авторові йшлося передовсім про те, щоби його думки були зрозумілими.
Однак простота викладу ніяк не зашкодила тим якостям його прози, які роблять Іздрика великим письменником, — чутливій спостережливості, парадоксальному мисленню, баченню тенденцій ще у зародку, феноменальному мовотворенню. Реалізм Іздрикової літератури полягає у реалізмі мовних конструкцій. Він розуміє, що проза — це не те, про що говориться, а те, як про щось сказано. […]
Тарас Прохасько
Підбадьорений поблажливістю славетного автора «Двох кольорів», я почав клепати римовані строфи квадратно-гніздовим способом, компенсуючи дотихчасові провали в інженерній діяльності: зриви п'ятирічних планів, невідповідності стандартам ОСТ, низьку ефективність впровадження рацпропозицій, заниження норм економії металу, незадовільну активність на суботниках, читання Гемінґвея на робочому місці тощо. «Я пишу лиш, як крапають сльози, — надривався я, — коли серце стискає з жалю: я люблю вас, радниє бєрьози, і тебе, я смерічко, люблю». Всенародна слава здавалася невідворотною.
Невдовзі з'явилася перша іноземна публікація. У варшавському андеґраундовому журналі «Відрижка». Втішився чомусь лише я і декілька приятелів сумнівної панківської орієнтації. Батьки не розділили радості, висловивши обережні сумніви, мовляв, у європоцентричній Польщі навряд чи може виходити літературний журнал із такою назвою.
Тоді я вже повним ходом клепав свій самвидавівський «Четвер», тож проблем із публікаціями не було. Потривало б так іще років зо два, і я ґарантовано закінчив би життя на смітнику перебудовної укрестради десь поміж Левком Дурком та Анатолієм Матвієнком. Навіть лаври Вєрки Сердючки мені б не світили. На щастя, в обласній газеті «Зоря Прикарпаття», на той час спішно перейменованій на патріотичний «Бальзам Прикарпатських Сердець», я натрапив на феноменальні «Листи в Україну» якогось Андруховича. Навіть інженерної освіти вистачало, аби зрозуміти, що це справжня поезія і що це саме та форма художнього вислову, яку я неусвідомлено шукав, але яку не пощастило віднайти раніше. Намір познайомитися з поетом зробився нав'язливим і невдовзі зреалізувався. Івано-франківська дислокація Андруховича прискорила справу. Ми вирішили робити «Четвер» разом.
Андрухович виявився чоловіком не лише реальним у всіх теперішніх значеннях цього слова: він був не просто співредактором «Четверга», він потроху почав вводити мене в світ сучасної української літератури, знайомити з молодими талановитими письменниками, демонструвати засади редаґування. Проблем із публікаціями в мене побільшало.
Натомість проблем із писанням поезії поменшало: я захопився алко-гоку Позаяка. Вірші мої стали коротшими. Метафори — виразнішими. Рими — сумнівнішими. Останній шедевр на ниві імітування Позаякових наслідувань японської класики був украй лаконічним: «Файні жінки — хвойні вінки».
Я зрозумів, що вершини творчих здібностей досягнуто. І перекваліфікувався на прозу.
За кілька років я познайомився з поетичною творчістю Івана Малковича, Оксани Забужко, Василя Герасим'юка, Ігора Римарука, Олега Лишеги, Петра Мідянки, поетичних гуртів «ЛуГоСад», «Пропала грамота», «Нова деґенерація», побачив Бу-Ба-Бу, почув ММЮНа-ТУГу, прочитав Жадана і почав дещо розуміти. Відрізняти силаботоніку від верлібру, ямб від хорея, а алко-гоку від гонкі-тонк. Цінувати алітерації, інверсії та алюзії. Ненавидіти наслідування Бродського. Ігнорувати Пастернака. Зневажати Вознесенского. Натомість схилятися перед лапідарністю Тичинового «…і приснився мені син», медитувати мантрами «не люби…» Вінграновського, повторювати в п'яній задумі Жаданове «дитинко, поглянь, як нам світить зогнила Варшава». Писати власні вірші робилося соромно. І коли на піку поетичної самоосвіти мені трапилася «Індія» Андруховича, я був повалений ниць. Мій колега промовляв до мене моїми словами! До того ж такими, що не являлися мені й у миті найвищого натхнення. Я усвідомив, що дарма полишив спроби повторити кар'єру Левка Дурка. На сцені естрадній, у дитячих телевізійних «утрєнніках» у мене були шанси. На сцені української поезії мені робити нічого. Та я й не вишкрябаюся на неї.