Сакрал

— Справді?

Валентин відхилився на спинку крісла і подумав, що інколи вона може бути просто чарівною, власне, спокусливо-чарівною. Що вона задумала? Може, щось сталося?

— Як твоя поїздка? Все гаразд? Відпочила?

— Працювала. — Тереза насупилася від гадки, що Валентин не сприймає її малювання за працю. — А тепер повернулася в реальний світ і візьмуся цілком до нормальних справ.

— Нормальних? Це ж яких? Що нормального ти можеш зробити?

Терезу наче струмом пройняло. Ніколи не любила, коли він натякав, що вона дурна. Ніхто б такого не потерпів, і вона також не мусить. Але, можливо, вона й сама винна в усьому. Чим довела, що їй можна доручити важливі речі і що вона впорається з ними?

— Хочу організувати виставку.

— Невже? — Валентин украй здивувався. — Ти хочеш організувати виставку? А ти хоч знаєш, як це робиться?

— Не така я дурна, як ти гадаєш.

У душі в неї вже починала закипати злість.

— Залишилося три тижні, — нагадав Валентин. — Хто відповідатиме за рекламу? Та бог з нею, з рекламою. Ну, щодо залу не турбуйся, я вже домовився, залишилося оплатити оренду. — Його тон ставав дедалі різкішим. — Можеш з декораторами поговорити, тільки дивись — не помилися, вони не завжди специ у своїй справі. Далі охорона, але за це нехай візьметься власник приміщення, домовся.

— Ти про Корчовського?

— Так. О-о-о! Це вже прогрес. Ти хоча б знаєш його прізвище.

— Звісно.

— О, так. Як всі служителі музи.

— Не клинь.

Тереза переборола бажання покласти слухавку. Як можна любити таку людину?

Зовсім не дивно, що в неї немає до нього жодних почуттів. Ні краплини.

Мабуть, Валентин і сам схаменувся:

— До вечора? — вже лагідно спитав він.

— Так.

— Десь пів на восьму я по тебе заїду. Гаразд?

— Звичайно.

— Вибач.

— Нічого. Ти просто ще не знаєш, на що я здатна.

— Інтригуєш.

— Ти гадаєш, що знаєш мене?

— Жінка має залишатися загадкою для чоловіка.

— У мені суцільні таємниці, — спокусливо мовила Тереза. — Цілую.