Сакрал

Вітер підхопив з розкішних дерев, що стояли неподалік, оранжево-червоний листок, прокотив його по жовтавій траві і кинув на гранітний надгробок. Під подихом осені хвилями пригиналася до землі трава, а пориви вітру доносили далекий дзвін і рвали на голові волосся.

Тепліше закутавшись шарфом, Тереза в темному півпальті та легеньких рукавичках схопилася за ремінець власної сумки і, стоячи перед двома однаковими могилами, доводила свою розповідь до кінця:

— От я й подумала: чому забороняю собі приходити до вас? Ще з дня похорону не навідувалася. Адже я ні в чім не винна. Сподіваюся, ви дозволите мені інколи приходити? Сьогодні був останній день суду над Валентином — його визнали винним у незаконному використанні зброї і нанесенні важких тілесних пошкоджень, що призвели до смерті. Я почуваюся такою самотньою! Так сталося, що ви найрідніші мені… Діно, пробач мені кохання до Бориса. Тепер ви назавжди сім'я, навіки будете разом. А я приходитиму до вас і розповідатиму, як посуваються мої справи. — Вона перестала розглядати носочки власних чобітків і глянула на плити. — Я вже вивчила достатньо символів і тепер можу перекласти найпростіші тексти. Обіцяю бути хорошою хранителькою і передати цілісні знання наступникам. Знаю, що ви подумали: дівчисько, яке нездатне дати собі ради, пнеться рятувати світ. — Вона раптом стала серйозною і такою дорослою. — Але більше немає кому. І я зроблю все, аби очистити світ від зла. А кар'єра, виставки — це не основне. То не біда, що я більше не малюватиму, — в мене просто немає часу. Я зроблю для світу значно більше — надам шанс іншим проявити себе і викласти власний талант людству. Зло, створене руками людей, може бути знищене лише добром, яке творитимуть люди.