Богиня і Консультант

— Зовсім забув! Ось, тримай. Це твоя нова мобіла, — Яра поклав на стіл перед Мітеликом жабку-«моторолу».

Вони вже годину сиділи у нічному клубі «Галактика» в середмісті міста С. Літрова пляшка віскі вже втратила половину свого потенціалу. Офіціант з волоссям, щедро намащеним гелем, щойно підтвердив компаньйонам, що замовлені Ярою дєффкі з'являться з хвилини на хвилину.

— Це якась спецмобілка? — поцікавився Мітелик, розкриваючи «жабку». Вона була чорною, з червоною підсвіткою значків. Ці значки майже гіпнотизували Мітелика. Вони палали, немов інвентарні номери пекельних казанів.

— Чому «спец»? — посміхнувся Одноокий. — Ні, братику, це звичайна труба. Пояснюю популярно: для того, щоби погані хлопці не змогли нас ефективно контролювати, ми будемо кожні три дні змінювати пакети й апарати. Кожні три дні. А старі даруватимемо красивим тьолкам.

— Це поможе?

— Тьолкам?

— Нам.

— Радикально — ні, не поможе. Але трохи ми їм мозки попаримо.

— Кому «їм»? Ти увесь час кажеш: «вони», «погані хлопці». Я маю право…

— Бла-бла-бла… Яке таке право? Право — це окремо, брате… А питання твоє? Це неправильне питання, брате… Чекай! Не бунтуй. Сьогодні це неправильне питання. Сьогодні — так. Як кажуть дуже просвітлені східні мудреці, є такі невчасні западлючі ключі, від яких потрібні нам двері замість того, щоб відкритися, заростають камінням… Упс! Але прийде такий час, коли я тобі відповім на твоє питання. Обіцяю. Не впадай у нерви, не думай про цю туфтєнь, думай про красивих цибатих тьолок. Зараз оця халдейська контора, — він кивнув на бармена, — нам піджене класних тьолок. Старших консультанток з проблем бальшой і чістай любві. І вони нас приведуть у тантричну[7] рівновагу зі світовим ефіром.

— Ти не одружився?

— Знущаєшся? З такою от мордою?

— У таке тепер не впирається, Ярику. Ти ж не бідний пацан. їздиш на «лендкрузері», втикаєш по серйозних темах. Розумний, талановитий такий пацан.

— Ага, не бідний і їжджу на «лендкрузері». А ще купую класних молодих тьолок… Дуже класних, з довгими ногами і станками на всі триста шістдесят… А чому, братику, до речі, у тебе з Анжелою не зійшлося?

— Спочатку все було добре. Навіть дуже добре. Любов, дєла…

— Спочатку завжди все добре, братику. — Яра випив свій віскі, подзенькав крижинками у порожній склянці. — А потім гівно починає перти на оглядові майданчики. Правильно я кажу?

— На майданчики… Красиво ізлагаєш, брате. Може, в когось буває інакше… Не знаю, Яра, не знаю… Анжела завжди прагнула бути центровою. Мати все найкраще. Найдорожче. Найгламурніше.

— Не з твоєю зарплатою, брате.

— Я старався…

— …Й обісрався.

— Так сталося, брате. — Мітелик додав собі віскі. — Її першим чоловіком був сам пан Новак. Небідний такий дядько.

— Я пам'ятаю, крутий був пуцалін. Він, здається, тепер у Словаччині.

— Він давно вже у Штатах. У Нью-Йорку. Банкує. Він вже тоді, у дев'яностих, леве мав неміряно. Розбалував він мою дівчинку. Зробив її «Міс Року». Журнали, інтерв'ю, фотосесії. Казьол. Вона завжди мала з чим порівнювати. І порівнювала, сучка така.

— Нащо ж вона тебе тоді, пацана жовторотого, захомутала?

— Закохалася. Новак був старшим за неї на двадцять років. Навіть на двадцять два. Та й помститися йому хотіла. Він її з собою на груповухи тягав. До саун різних. Вона від того бісилася, мовляв: «Я, мля, донька начальника залізничного депо, елітна дєвочка, законна дружина, срака-дошка, і що, маю щастя при всій бригаді шкурити якусь тріперну шмару?»

— Гординя! — Яра багатозначно підняв над головою два пальці, розведені, немов роги. — Гординя — це найперший гріх, брате. Треба було тому дятлові їй ще тоді пояснити, що в світі є речі, сумніші за тріперних шмар. Набагато сумніші… Хоча, канєшна, що їм, бабам, поясниш… А потім що? Донька начальника з бідності присіла на стимулятори?

— На бухло спочатку, потім на план, на таблетки… Але то, знаєш… Мутна історія, брате.