Фіолетова загибель
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Фіолетова загибель». Краткое содержание книги:
…Троє американських юнаків вирішили провести свою відпустку в мальовничих лісових нетрях штату Айдахо, далеко від міської метушні. Прогулюючись одного разу по лісу, вони знайшли там загадковий камінь — на їхню думку, метеорит. Почали досліджувати його. Виявилося, що на метеориті при певних умовах розвивається плісень, випари якої згубно впливають на земних тварин і людей. Один з юнаків стає жертвою необережного поводження з плісенню. Між двома іншими юнаками точиться запекла боротьба. Один вважає, що відкриття треба продати за великі гроші Пентагону, використати як зброю в майбутній війні. Другий розуміє, що смертоносна плісень може завдати людству непоправного лиха.
Що ж буде далі із згубним метеоритом? Навколо цього питання і розгортається дія повісті.
Книжка застерігає — не накликайте біди на голови людству вишукуванням нових засобів масового знищення всього живого на Землі. Зривайте підступні плани мракобісів!
— Як ти? — іронічно протяг Фред. Потім весело визнав: — Гаразд, складаю зброю! Наука й техніка ніколи не вабили мене. Я, братці-кролики, живу на рівні печерної людини. Дещо в своїх власних справах я розумію і вважаю, що ви не будете заперечувати цього. А щодо науки й техніки — пробачте! Тому я так і шаную тебе, Коротун, що ти не лишаєш мене повним невігласом і ласкаво проливаєш світло справжнього знання на мій слабо тямущий мозок. А що, хіба я погано закрутив?
— Та вже куди там, — погодився Клайд. Джеймс лише зніяковіло переводив розгублений погляд то на одного, то на другого: він завжди не знав, як йому поводитися під час отаких пікірувань. Фред тим часом вів далі:
— Тому я й прошу тебе, дорогий Джеймс, пролий на мене ще трохи світла знання. Ти обіцяв щось подібне до загальноосвітньої лекції про метеорити й інші мікроорганізми, адже правда? Клайдові, як я бачу, це не дуже потрібно, він і так усе знає. Ну, а мені сам бог велів ставити безглузді запитання. От скажи, чому ти вважаєш, що це метеорит? Чому ти певен, що твоя плісень — космічна, а не якась інша? Давай, Коротунчику, давай, я обіцяю слухати уважно і цілком серйозно.
Клайд слухав мову Фреда Стапльтона і думав: а й справді, немає нічого дивного в тому, що його вважають досвідченим і тямущим агентом по збиранню об’яв! Що там не кажи, а Фред мастак поговорити. Коли він хоче — з’являються і м’який тембр голосу, і зворушлива переконливість, та й жести стають якимись повільнішими, плавними. Коли він хоче… Так, тоді опуклі карі очі дивляться лагідно з-під навислих темних брів, і навіть мало помітно різкі зморшки від прямого носа до куточків тонкого рота. Але Клайд знає й інший вираз обличчя Фреда Стапльтона, який лишився в його пам’яті ще з давніх часів великих бейсбольних матчів у коледжі. Клайд пам’ятає, яким лютим і напруженим ставало обличчя Фреда Стапльтона, коли він вів м’яч, відмітаючи всіх на своєму шляху. Тоді це було обличчя людини, готової на все заради перемоги! І з такою людиною Клайд це хотів би зустрічатися, о ні! Цікаво, чи буває таким Фред Стапльтон тепер?
Джеймс сказав:
— Я зараз, Фред. Тільки зайду подивлюся ще на плісень, як вона там. І візьму в палатці одну-дві книжки, щоб ти сам міг побачити, в чому справа.
Фред відкинувся на спину і, заклавши руки за голову, задивився на вечірнє небо, по якому повільно пливли блакитнувато-сірі хмарки, схожі на розкидані клапті вати. Клайд підкинув у багаття гілок і з задоволенням спостерігав, як воно розгорялося. Ось вибухнули темні клуби диму, і раптом гілля охопило гаряче полум’я, од якого відразу стало тепло і приємно. Обидва вони мовчали, чекаючи Джеймса.
7
Джеймс Марчі повернувся до вогнища, несучи дві книжки й журнал. Він дещо розчаровано сповістив:
— Як було, так і є, тільки корінці заглибились у живильний розчин.
— А ти хотів, щоб твоя плісень за кілька хвилин перетворилась на цілі кущі? — сказав Клайд.
— Ні, звичайно. Але міг усе-таки відбутися якийсь новий процес… не знаю, який саме, але дуже мені хочеться… — з дитячою відвертістю зазначив Джеймс, сідаючи коло багаття.
— Ранувато, Коротун, — засміявся Клайд. — Навіть якщо твоя плісень і швидко росте, все одно строк надто малий.
— Та я й сам це знаю, — засмучено відповів Джеймс, заглядаючи чомусь у вогнище.
Фред сів і лінькувато потягнувся.
— Отже, дорогий Джеймс, — сказав він, — ти хотів розповісти, чому твій камінь…
— Метеорит, — виправив його Джеймс.
— Гаразд, припустімо, що метеорит. Які в тебе підстави думати, що це саме так?
— У мене немає підстав думати, що це не так.
— Будь ласка, поясни, Джеймс, і не мороч нам голови!
«Це також дуже схоже на Фреда Стапльтона, — мимоволі подумав Клайд. — Лагідний, м’який тон — і раптом, якщо хтось заперечить, у його голосі з’являються отакі металічні нотки, після яких за хвилину можна почути просто грубість». Якось вони сиділи в ресторані з дівчатами. Усіх трьох дівчат запросив Фред, — з однією він бував не раз, і вона йому вже почала набридати, а дві її подруги були новенькі. Фред Стапльтон у таких випадках не церемонився, і його друзі знали про це.
Після чергового коктейля Фред розповідав якийсь анекдот. Меджі (так звали дівчину, до якої він раніше залицявся), мабуть, уже чула його, бо вона весело зауважила:
— Е, Фред, зовсім не так! Ось як було: коли пуерторіканець помітив, що…