Тернистий шлях другої дивізії УНА

Ще перед оформленням Комітету президент Лівицький і генерал Шандрук обговорювали і формували завдання Комітету.

1. Необхідно буде зберегти політичну еміґрацію з її провідниками, які зуміли втекти від большевиків на Захід.

2. Якнайскоріше перебрати сотні тисяч українського вояцтва, яке по волі чи неволі потрапило до різних німецьких формацій. Окрему увагу треба приділити Дивізії СС “Галичина”, яка у випадку німецької капітуляції безумовно буде передана большевикам.

3. Комітет мусить подбати про долю мільйонів цивільних українців, які, хочуть того чи ні, живуть зараз з ласки голодних німців.

Одначе, на ряд складних питань конкретних відповідей ніхто не мав. Єдиною віра в чудо, якщо альянти прийдуть скоріше від большевиків і принесуть волю, тримала людей при житті. Але тим не спішилося, а москвичі, певні, що другої такої нагоди не буде, тиснули, щоб більше забрати територій. На питання, що станеться з мільйонами цих людей, коли в найближчі дні прийдуть большевицькі “визволителі”, відповіді не було в нікого. Ніхто також не знав, як рятувати вояків, які пережили голодову смерть в полонах, а зараз їх чекає вирок смертної кари за зраду “родіни”.

Клопотам не було кінця. Щоб запропонувати плян маніфесту німцям, перше потрібно було узгіднити свою внутрішню політику, що було важко зробити в такому критичному становищі. Спочатку провідники обох фракцій ОУН — С. Бандера і А. Мельник погодилися, з незначними розходженнями, як на потребу створення Комітету, так і на призначення головою генерала Павла Шандрука. Та становище змінилося. Генерал Шандрук писав про це у своїх споминах “Arms of Valor” (Зброя Слави): “Останніми днями я мав дуже довгі розмови з полк. Мельником та його близькими помічниками О. Бойдуником і Д. Андрієвським. Висловлюючи свою опінію про ситуацію, пан Мельник не применшує моєї відповідальности та брак можливостей. При чому він підкреслив внутрішні та зовнішні труднощі, проте дав свою умовну згоду на мою кандидатуру, яка буде залежати від мого проводу в майбутньому”. [22]

Згодом відбулось ще кілька зустрічей з А. Мельником, але продуктивних рішень під час них не осягнуто.

Цілком в іншій атмосфері відбулась зустріч з С. Бандерою, доктором Володимиром Стаховим, які, як пише Шандрук, висловили повне довір’я. “Бандера без жодних застережень погодився на мою кандидатуру, підкреслюючи при цьому, що із огляду на мою військову кар’єру, він був впевнений, що я ніколи не відступлю від принципів національної політичної гідности та докажу правильне військове уміння”. [23]

З такою внутрішньою підтрикою розпочались переговори з німцями в справі Комітету. І як було передбачено, вже в перших розмовах з доктором Фріцом Арльтом та полк. Л. Вольфом виринають такі питання: Як буде виглядати ваш Комітет? Яке його ставлення до генерала Власова? Яке його відношення до Німеччини? Тут стало цілком зрозуміло, що німці не змінили своїх намірів підпорядкувати всю українську спільноту Комітетові Власова. Дарма, що Німеччина провадить війну з Росією, уважає росіян підрядними і не має довір’я до Власова, водночас знаючи українське наставлення до російського комунізму, воліє бачити росіянина, який би очолював боротьбу з комунізмом, ніж українця.