Путівник по галактиці для космотуристів

Зафод відштовхнув павука. Він не мав потреби в чужій промові.

— Привіт, — сказав він знову.

Тепер йому всміхалися всі. Або майже усі. Йому вдалося. роздивитись серед цього юрмища людей Тріліан — дівчину, яку він нещодавно вивіз із однієї маловідомої планети. Від неї важко було відвести погляд — стрункий гуманоїд зі смаглявою гладкою шкірою й довгим хвилястим волоссям, повними червоними устами, кирпата та Ще на додачу з бездонними карими очима. Червоний, ручного плетива легкий шарф і коротка шовкова сукня, що облягала стан, наводили на думку про її арабське походження. Але тут, звичайно, ніхто й не підозрював про існування якихось арабів. Тим паче, що вони припинили своє існування. У кожного вистачає своїх турбот, що їм до раси, котра б, навіть якби існувала, то на відстані п’ятисот тисяч світлових років від Дамограна. Тріліан не зараховувала себе до якоїсь певної національності. В усякому випадку, так вона сказала Зафоду. Вона супроводжувала його скрізь і говорила лише те, що думала.

— Привіт, лялечко! — гукнув він їй.

Тріліан знітилась і опустила долі очі. По тому — усміхнулась на відповідь. Але Зафод уже дивився в інший бік.

— Привіт! — гукнув він юрмі непевного вигляду карликів із преси.

Вони стояли зовсім близько й благали Бога, щоб Зафод перестав говорити «привіт» і перейшов до урочистої промови. Він зумисне посміхнувся їм особисто, бо добре знав, який сенсаційний матеріал з’явиться у них за кілька хвилин.

Цієї миті камери переключились на інший об’єкт. Комусь із референтів, певно, набридло слухати одне й те саме. А може, він просто засмутився, що Президент знехтував такою блискуче складеною промовою. Як би там не було, цей «хтось» клацнув у кишені тумблером.

Величезних розмірів біле яйце чітко вирізнялось на тлі блакитного неба. Раптом шкаралупа тріснула посередині й розпалася, повільно опустившись на майданчик. Присутні знали, що так воно й мало бути. І все ж подих захоплення прокотився натовпом.

Під шкаралупою лежав 150-метровий, теж білий космічний корабель. Він був прекрасний, мов елегантний кед. У самій його середині, прихована від сторонніх очей, містилася непоказна золота скринька. У ній був схований найдосконаліший із усіх будь-коли створених у Галактиці пристроїв, через який цей корабель справедливо вважався унікальним.

— Здуріти можна, — Зафод, не відриваючись, дивився на «Золоте Серце».

До його характеристики мало що можна було додати.

— Здуріти можна, — повторив Зафод, прекрасно знаючи, як це дратує пресу.

Присутні, намилувавшись чудовим видовищем, повернулись у бік Президента. Він підморгнув Тріліан — вона єдина знала, що він хоче сказати, і вважала, що він безбожно хизується перед публікою.

— Корабель пречудовий, — сказав він. — Справді пречудовий. Він настільки вражає, так захоплює, що я, мабуть, не втримаюсь і поцуплю його.

От і вся президентська промова. Точнісінько до останнього слова. Глядачі розуміло розсміялися, журналісти полегшено заклацали своїми інфрадельтахвильовими передавачами. Президент усміхнувся. Його серце закалатало частіше, рука торкнулась у кишені мініатюрної паралізоматичної гранати.