Київські контури. Вибрані вірші

Де розквітлий бузок                            фіалковими                                            тінями                                                     ллється на тіла розпростертих,                              і сонних,                                         і світлих                                                     в траві. Де високим лишилося все,                                    бо все —                                                перемелеться: запах борошна,                     легіт прозорий                                         і кораблі. Відблиск сонця                     в повітрі                                в’язкому                                           тече, мов кінноти барвисті плащі розтають             у повільному                              шлейфі куряви, і повільним жестом руки сталь сокири                  входить                            у дерево золоте і виходить із нього —                             волога,                                      тяжка,                                              закурена. Все — прийдешнє,                         і все —                                   сотворенне                                                  у цьому сторіччі. Лиш тіла розпростертих                                 в коханні,                                             в траві,                                                      в напівсні: на скелястому березі —                                 злами сонця                                                  у краплях                                                               суничних — зустріч          сталі і дерева — у наскрізнім промінні                              прозоре гудіння бджоли. Полонянку свою                      і княгиню                                   жадану свою в цім краю, де єдине живе,                     і вирує,                               і плаче,                                         одне: корабельня; де тягучою кров’ю дерев                             напоєно линви,                                            каміння                                                   і землю, наче хліб свій                    останній,                                жаданий,                                            гіркий, притискаєш до губ полонянку свою,                      королеву. Перші краплі дощу.                          Нас пробуджує                                             срібло                                                     і шовк, що тіла обгортає і робить їх ближчими,                              злими,                                       гнучкими, наче посвист змії. І сплітаються звуки                          й уривки думок у дзвінкий краєвид                           корабельні,                                         кохання                                                    і зливи.