Комашина тарзанка
- Автор: Сняданко Наталья Владимировна
- Серия: Комашина тарзанка #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4855-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Комашина тарзанка». Краткое содержание книги:
«Комашина тарзанка» — нова книга Н. Сняданко.
Коли подружня пара, яка переживає напружений період стосунків, вирішує зупинитися на ночівлю у розташованому посеред густого лісу готелі, вона ще не знає, наскільки сильно це змінить її життя. Стосунки між двома людьми часто схожі на тонку тарзанку, натягнуту між двома берегами стрімкого потічка, впасти з якої настільки ж нескладно, як і дістатися з кінця в кінець…
Важливим було все, наприклад, несподіваний краєвид на заросле ряскою озеро, що відкривався з правого боку дороги і заслуговував на коротку зупинку. Озеро пахло осінньою прілістю і не підпускало близько, захистившись мочарами і болотистим берегом. У раптовому сонячному зблиску вони побачили, що між гілками двох дерев на протилежних берегах озера протягнуте павутиння, розгледіти яке можна тільки у момент, коли сонячне світло падає на павутиння під певним кутом. Ця комашина тарзанка виглядала зворушливо і підкреслювала автономність життя водойми, від якої, мабуть, давно відчепилися люди, знеохочені болотом, зарослими очеретом болотистими берегами і прохолодною вологістю лісу довкола, де метушиться надокучлива комашня. Завдяки цій безлюдності і відокремленості тут була якась особлива атмосфера, хоча Сарона і не змогла би чітко пояснити, в чому саме була ця особливість. Хотілося просто стояти на березі озера, вдихати вологувате повітря й уважно стежити за сонячним променем, зосередившись на тому, щоб якомога частіше вдавалося побачити павутиння над озером. Сароні здавалося, що коли сонце заходить і комахи можуть бути впевнені, що ніхто більше не зауважить їхню тарзанку, вони починають активно бігати по ній з одного берега озера на інший і розносити по старанно замаскованих криївках свої комашині скарби.
Потім був ще лісок, непомітний із траси, до якого довелося їхати неасфальтованою стежкою. Вони погуляли трохи по цьому лісі й зауважили рекордну кількість білок та їжаків. Опале листя м’яко шурхотіло під ногами, вони брели навмання, вслухаючись у цей приємний шурхіт, аж поки не натрапили на галявину, яка несподівано відкрилася перед очима, ніби винагородивши їх за наполегливість. Сонце, якого майже не відчутно було у решті лісу, падало на цю галявину косими променями, здавалося, до них можна доторкнутися, ніби до натягнутих струн. Дерева утворювали ідеальний за геометричними пропорціями овал, а між ними суцільним килимом натягнувся яскраво-зелений сухий мох. Вони лягли просто на мох, підставили обличчя сонцю і пролежали так, аж поки не почало холоднішати.
Коли втомлювалися їхати, зупинялися у першому-ліпшому селі і ходили від хати до хати, шукаючи місця для ночівлі. Часом їх відразу ж пускали переночувати, а бувало, що пошуки затягувалися. Одного разу вони проїздили аж до півночі, поки не домовилися з дядьком, якого зустріли біля напівпорожнього сільського шинку. Господар привів їх під хату і попросив зачекати кілька хвилин. Як потім виявилося, за цей час він підняв з ліжка дружину, тещу, трьох дрібних дітей і погнав їх ночувати до кухні, а нічним гостям запропонував лягти під ще теплі перини з легким запахом дитячої сечі. Окрім спальні та кухні у будинку, як і в кожній сільській хаті, була ще вітальня. Шлюбні фото господаря і господині за склом серванта, а на полицях виставлені в рядок, ніби реліквії чи коштовності, дешеві фаянсові горнята — недобиті рештки кількох сервізів, балончики з-під дезодорантів та дешевих парфумів. Накритий вишитим рушником телевізор на почесному місці, ікони на килимі, який закриває побілену підсиненим вапном стіну, два великі ліжка, на яких настелено подушок і перин майже до висоти людського зросту, а зверху все це м’яке і тепле царство накрите капами та вишитими серветками. Вітальня не опалювалася, і ночували там, мабуть, лише в особливих випадках. Цього разу також обійшлися без вітальні, гості розмістилися у спальні господарів, а господарі полягали на розкладному дивані та дерев’яному бамбетлі в кухні. Вранці по черзі виходили до порожньої і промерзлої за ніч вітальні, щоб помолитися і переодягтися. Сароні чомусь запам’ятався недоречний пластмасовий нічник у формі трьох червоних тюльпанів, який не мав шансу на використання, навіть якщо у кімнаті хтось ночував, бо висів не над високо застеленим ліжком і навіть не над диваном, а над святковим столом, білу вишивану скатертину якого прикривала картата церата. Пилюки не було навіть на кришталевих келихах у серванті, мабуть, вітальню щотижня прибирали.