Дисертація лейтенанта Шпильового
- Автор: Савичев Генадій
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Дисертація лейтенанта Шпильового». Краткое содержание книги:
Шпильовий починає збирати відомості про героя і несподівано натрапляє на ниточку, яка зв’язує подвиг Петрищева з нашими днями і веде до викриття небезпечного злочинця.
— Вадиме, що з тобою?
Я мовчав.
Капітан-лейтенант розчинив дверцята, я вмостився на сидінні патрульного автомобіля, і ми поїхали до комендатури. Поки лікар перев’язував голову, капітан-лейтенант доповідав черговому:
— П’яний бешкет у громадському місці.
— Це неправда. — заперечив я.
— Помовчіть, — попрохав лікар, — ще виправдаєтесь. Прийшов комендант, високий, ставний підполковник.
Він подивився на мене з докором.
— Як же це вас?
Я пояснив.
— Виходить, підійшов сторонній громадянин і вдарив вас кухлем по голові?
— Так, — відповів я і зрозумів, що моя відповідь здається непереконливою.
Комендант дзвонив, дмухав у трубку і пояснював:
— Розпитайте продавщицю. Вона була свідком пригоди. Підполковник поїхав. Вернувся він години через дві. З ним був Скосирєв. Справа набирала серйозного характеру. Скосирєв суворо оглянув мене:
— Цього я од вас не чекав…
— Але… — спробував заперечити я.
— Я звільняю вас від доручення, — заявив капітан третього рангу. — Не можна допустити, щоб людина, яка поводиться легковажно, займалася розшуком матеріалів про Петрищева. Тим більше, коли це стосується державних інтересів.
У той момент я не зовсім зрозумів останню фразу Скосирєва. При чому тут державні інтереси? Але я тоді не знав, що Скосирєв побував у редакції волногорської газети і дізнався, що ніякого кореспондента у Слобідське не надсилали і, отже, портфель з документами Петрищева попав до невідомих рук. Капітан третього рангу пішов у Комітет держбезпеки. Там його уважно вислухали і надали дуже великого значення повідомленню.
Надівши на забинтовану голову кашкет і незграбно козирнувши, я вийшов на вулицю. У світлі матових ліхтарів яскраво зеленіло листя дерев. Нечутно пропливали машини. У бухті басовито загудів буксир. Я подивився через дорогу і на тротуарі побачив Галинку. Підперши кулачками підборіддя, вона сиділа на чемодані.
— Галинко! — зрадій я. — Галинко, ти не поїхала?
— Ні, — похитала головою Галинка. — Хіба я могла?
Мені стало жарко. Я розстебнув комір кітеля і кинувся цілувати її. І відразу признався:
— Скосирєв усунув мене од пошуків.
— От бачиш… — докорила мене в чомусь Галинка.
Я промовчав. Що я міг їй відповісти?
З ВОЛНОГОРСЬКА І НАЗАД
Другого дня мені дали відпустку. Не можна сказати, щоб я дуже зрадів їй. На душі було неспокійно. Галинка трохи розвіяла мої думки. І ось тепер я в себе дома упаковував рюкзак. Галинка сиділа поруч, спостерігала, як я метушусь, і час від часу кидала ущипливі зауваження.
Нарешті ми зібралися в подорож. Правда, тільки не на «Волзі». Ми поїдемо спочатку крилатим судном, а потім подамося пішки через гірський хребет до високогірного озера. Я накреслив на карті маршрут, і ми обговорили його до дрібниць.
— Керівництво експедицією беру на себе, — сказав я Галинці.
— Ну що ж, переживемо, — відповіла вона ніби ображено і, не витримавши, розсміялась. Потім закрутилася по кімнаті:—Ми мандрівники… Мандрівники… Тра-ля-ля— тра-ля-ля!
Я ледве зупинив її:
— Почекай, ще не все тобі сказав.
— Слухаю, адмірале!
— Тільки дай слово — не ображатися.
Відчувши, що я хочу сказати щось незвичайне, Галинка притихла і занепокоєно дивилася на мене. Я випалив, ніби кинувся у вир:
— Взагалі не знаю, як освідчуються в коханні, але я прошу тебе… щоб ми… щоб ти… вийшла за мене… і ми були б навіки разом…
Галинка мовчала.
— Ти розсердилась? — спитав я, гніваючись на себе.
— Ні, ні, — тихо відповіла Галинка, — але у мене безліч вад. Не можу навіть бути серйозною…
Я полегшено зітхнув.
— Це не страшно, і в мене є вади. Будемо перевиховуватися разом.
Галинка засміялась:
— Хочу перевиховуватися!
— Ура! — з радістю вигукнув я. — Біжу по шампанське.
Я побіг, перестрибуючи через кілька сходинок. У гастрономі став у чергу, і час, здавалося, зупинився.
Нарешті я купив усе і подався назад. Галинка чекала мене. Її обличчя чогось стало сумним.
— Що з тобою?
— Нічого.
Я налив у келихи шампанського.
— За наше з тобою щастя, рідна!
— Так… — пошепки мовила Галинка і заплакала.
Я допитувався, що з нею, але Галинка вперто твердила, що нічого. Та я бачив: настрій у неї змінився. І навіть коли ми були вже на теплоході, їй було сумно.
Теплохід линув по дзеркалу моря. За круглими, наче в легендарного Наутілуса, ілюмінаторами відкривалися краєвиди — один кращий за інший.