Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

Ще дужче обурений і принижений після поразки, Френк підвівся й поплентав до свого човна.

— Слухай-но, голубо, — гукнув до нього переможець, — може, залишиш свою візитну картку?

— Візитних карток розбишакам не залишають, — кинув через плече Френк, сідаючи в човна й вичерпуючи з нього веслами воду. — Моє прізвище — Морган.

Страшенно вражений, незнайомець розтулив був рота сказати щось, але передумав і лише промимрив до самого себе: «Одного пір'я птах. Не дивно, що ми такі схожі».

Все ще лютуючи, Френк повернувся до Бичачого острова, сів на березі протоки, закурив люльку й поринув у сумні роздуми. «Скажені всі до одного, — міркував він. — Де ж можна таке чинити! Цікаво, як поводився б Ріган із цим людом. Йому б вони таки відрізали вуха».

Якби Френк міг тієї хвилини бачити юнака в парусинових штанях, такого схожого на нього, він би й справді повірив, що в Латинській Америці всі люди навіжені. Бо той у курені на острові розглядав копію олійного портрета сера Генрі Моргана, що висіла на стіні, і стиха казав до себе:

— Я, здається, таки добряче налякав цього Морганового нащадка. Бачиш, старий розбійнику, — усміхнувся він далі, — двоє твоїх найпізніших родичів мало не повбивали один одного з автоматичних револьверів, проти яких твої пістолі — звичайнісінькі іграшки.

Він схилився над побитою й поточеною шашелем дорожньою скринею, підняв віко з літерою «М» і знову звернувся до портрета:

— Так, мій предку, старий валлійський пірате, ти залишив мені тільки оці лахмани та своє обличчя. Та якби мене обстрілювали так, як тебе у Порт-о-Пренсі, я б не гірше за тебе себе показав.