Душниця
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська академія
- ISBN: 978-966-518-656-4
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Душниця». Краткое содержание книги:
«Душниця» — нова фантастична історія від Володимира Арєнєва. «Душниця» перемогла на конкурсі дитячої та підліткової книжки «Книгуру-2013», була визнана найкращою мережевою публікацією за даними сайту «Лабораторія фантастики» (2013), отримала престижну премію «Нові горизонти». У серпні 2014 р. на загальноєвропейському фестивалі фантастики «Єврокон» у м. Дублін (Ірландія) Володимир Арєнєв був визнаний найкращим автором фантастичних творів для підлітків, а художник цієї книжки — Олександр Продан — найкращим художником-ілюстратором.
Володимир Арєнєв — автор 21 книжки, лауреат численних літературних нагород зокрема премій ім. О. Беляєва та О. Гончара, найкращий молодий фантаст за результатами «Єврокону-2004». Його твори друкували українською, російською, польською, англійською, французькою та іншими мовами.
Твір ілюстровано знаним художником Олександром Проданом.
Він промовив це, дивлячись просто в Настині очі. Сашко, утім, не сумнівався, що звертається незнайомець до нього.
Кивнувши на прощання, чоловік у синьому плащі розвернувся і пішов геть. Вони дивилися йому вслід, аж поки він не щез за рогом.
Так було простіше, ніж — одне на одного.
— Ну, — сказав Сашко зрештою, — от… Ходімо, проведу тебе. Не заперечуєш?
Настя похитала головою:
— Не заперечую.
— Тільки мені ще треба портфель забрати. І дідову кульку.
Вони нікуди не поділися, так і висіли на гілці, де він їх залишив. Дотягнувся не одразу, навіть здивувався, що зумів підвісити їх так високо.
— Тобі куди? На триста двадцяту? Тоді, напевне, ліпше через дірку, вийде швидше. — Вони рушили доріжкою до заднього двору. Тут на розі у шкільному паркані був лаз, старий як світ. Двічі-тричі на рік діру забивали дошками… максимум на тиждень. Потім дошки кудись зникали, і лад у всесвіті відновлювався.
Окрім того, що звідси справді було ближче до Настиної маршрутки, у Сашка була принаймні ще одна причина обрати цей шлях.
Його навряд чи знав незнайомець у синьому плащі.
Ішли неспішно, збоку, певно, виглядали кумедно: обоє з портфелями і з кульками. «Суджені-ряжені…», — подумав він і зашарівся.
Почав накрапати дощик.
— А що… твій дід тобі щось говорить?
Сашко похитав головою:
— Мовчить. Але я, направду, і сам із ним не часто розмовляю. А твій брат?..
— Він теж мовчить. Лише плаче. Йому страшно, адже він ще такий маленький. Не розуміє, що сталося.
— Ти з ним часто розмовляєш?
— Постійно.
— Допомагає?
Настя м'яко торкнулася пальцями кульки. Наче погладила по щоці.
— Іноді стає не так сумно. На ніч читаю йому казки. Прошу, аби наснився…
— І що? Справді сниться?
— Трапляється. Тоді ми з ним граємося, як колись гралися. Але частіше я не пам'ятаю, снився він мені чи ні. А він потім нічого не розповідає, тільки плаче й плаче. — Помовчала. — Я злюсь на нього за це й на себе за те, що злюсь. Мені геть бракує терпіння. Іноді хочу, щоби його скоріше віддали до душниці. Потім лаю себе. Як думаєш, це правильно? Усе-таки він… ну, усе-таки наче живий, це нечесно — віддавати його до душниці.
— А раптом йому там буде ліпше?
— Думаєш?
Він повів плечима:
— Типу, серед таких же.
— А ти би свого діда віддав?
Сашко знову повів плечима, хоч відповідь знав точно.
Тієї ночі йому наснився дід. Мовчки постояв на порозі їхньої кімнати, посопів. Відступив на крок і зник у пітьмі, але Сашко знав, що дід досі десь там, у пітьмі. Сопе й чекає.
У День усіх святих пішли провідати батькових предків. На вулицях було людно, багато хто йшов із кульками. У метро їхали, тісно притиснувшись одне до одного; від парфумів тітки у вицвілій перуці чхало піввагона. Сашко намагався подовше не дихати, видихав на зупинках. Щоби відволіктися, дивився, як гойдаються аж під стелею кульки на ланцюжках, як стукаються одна об одну й розлітаються в різні боки. Стиха радів, що дідову кулю залишили вдома.
У котре він намагався уявити себе ось таким: безтілесним, беззахисним. Уявити себе предметом.
Увесь час здавалося: ще трішки — і зрозуміє.
Уже декілька днів Сашко сушив голову над тим, як допомогти Насті розвеселити брата. Добре, не розвеселити — хоча б заспокоїти. Оце питання: що може тішити того, хто позбавлений тіла?..
Часто перед сном він заплющував очі й подумки підіймався вгору, начебто вже був кулькою. Розглядав усе ніби з того кінця уявного ланцюжка. Бачив не обличчя — маківки, бачив мережку тріщин на підмерзлих калюжах, летів дедалі вище, бачив уже вкриті брудом спини маршруток, бачив ворон на голому гіллі, скатертини мостів, шпилі храмів (як фігурки в настільній грі).
Неба не бачив.
Мама запитувала, чому він постійно позіхає. Батько змушував відпочивати перед тим, як сідати за домашку — щонайменше півгодини. «Навчання навчанням, але здоров'я важливіше».
Сашко не сперечався й нічого не пояснював. Так було простіше.
Від метро йшли пішки. Усі тролейбуси й маршрутки вовтузилися в потоці машин, наче риби на нересті; двері насилу відчинялися й лунко гупали, зачиняючись.
Вершечок душниці побачили звіддалік: вона розпинала небо навпіл, височіла над павутинням чорного гілля і дротів-душоловів. Вростала в побляклу твердінь, як ікло, наче гігантський сталагміт.