Душниця
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Києво-Могилянська академія
- ISBN: 978-966-518-656-4
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Душниця». Краткое содержание книги:
«Душниця» — нова фантастична історія від Володимира Арєнєва. «Душниця» перемогла на конкурсі дитячої та підліткової книжки «Книгуру-2013», була визнана найкращою мережевою публікацією за даними сайту «Лабораторія фантастики» (2013), отримала престижну премію «Нові горизонти». У серпні 2014 р. на загальноєвропейському фестивалі фантастики «Єврокон» у м. Дублін (Ірландія) Володимир Арєнєв був визнаний найкращим автором фантастичних творів для підлітків, а художник цієї книжки — Олександр Продан — найкращим художником-ілюстратором.
Володимир Арєнєв — автор 21 книжки, лауреат численних літературних нагород зокрема премій ім. О. Беляєва та О. Гончара, найкращий молодий фантаст за результатами «Єврокону-2004». Його твори друкували українською, російською, польською, англійською, французькою та іншими мовами.
Твір ілюстровано знаним художником Олександром Проданом.
— Це… хто в тебе? — спитав Сашко, дивлячись куди завгодно, тільки не на неї. Пальці стали неслухняні, ланцюжки увесь час вислизали. Дзвінок злорадно гримів над головами.
— Брат. — Мовила так тихо, що він навіть засумнівався: вона справді відповіла чи почулося.
Сидорова, яка пробігала повз них, загальмувала й гмикнула:
— О! Знайшов пропажу? Настю, він тебе шукав. Удвох із Лебединським випитували, але ж я — могила, ти ж знаєш… — Вона раптом зніяковіла, закашлялась і почервоніла. — Пробач, це я даремно про могилу.
Новенька силувано усміхнулася. Потім відвернулася, закусивши губу: одна рука безсило повисла, у другій гойдається невеличка барвиста кулька, уся в ромашках, паровозиках, якихось мультяшних персонажах.
— Ну, я побігла! У нас лабораторка, давай хутчіш! — Сидорова посміхнулась єхидно Сашкові й рвонула вгору.
— Думав, ти захворіла, — не до ладу бовкнув Сашко новенькій. Він нарешті розплутав ланцюжки, дідова кулька вислизнула з пальців і, злетівши, застрягла поміж перилами.
— Ліпше б захворіла. — Вона говорила так само: одними лише губами, ледве чутно. Потім кивнула на прощання й пішла, обхопивши кульку руками. Наче, подумав Сашко, немовля колихала.
Ця картинка ніяк не йшла в нього з голови. Тож зрештою на історії Сашко піймав вісімку, а на географії Лебедю довелося добряче стусанути його під партою, щоб вийшов нарешті до дошки й почав відповідати.
Після уроків Сашко збирався перехопити Настю на виході зі школи. Поки навіть сам до ладу не розумів нащо. Бо ж не скажеш дівчинці, в якої днями помер брат: «Ходімо в кіно». Безглуздо.
Насилу позбувся Лебедя, побіг у гардероб за курткою… і виявив, що на класному вішаку її нема. На підвіконні поряд — теж.
Чергували вже інші — на другій зміні сиділи старшокласники. Поцікавитися, куди ґава-третьокласник повісив Сашкову куртку, не було в кого.
Він повільно брів уздовж рядів. Майже безнадійне заняття, навіть якби одяг висів акуратно й ніхто не чіпляв свої куртки поверх інших. Втішало тільки те, що поцупити не могли: вхід один, черговий уважно стежить, аби брали тільки своє, ніяких «я для товариша», та й охоронець на вході чатує…
Знайшов аж у кінці: висіла скраєчку, на вішакові «12-Б». До кишені якесь падло напхало фантиків від смоктунців.
Сашко витрусив увесь непотріб і почвалав до виходу. Від сильного вітру дідова кулька смикалася, шарпала за руку, наче пес, який тягне господаря до найближчого стовпа. От-от мав початися дощ.
Подвір'я спорожніло: перша зміна розбіглася по домівках, друга вже сиділа на уроках. Окрім тих старшачків, котрі зазвичай палили на лаві за воротами.
— Відпустіть!.. — Сашко почув і завмер. — Та пустіть же.
— А чого, ги, пусти, Ромку. Хай летить.
— «Крутіцца-вєртіцца шар гал-лубой! Крутіцца-вєртіцца над гал-лавой!..»
Оце так: Ромка Рукоп'ятов зі своїми «гієнами». Восьмикласники, на тлі яких підлий, але загалом нешкідливий Курдін виглядає немовлям. Коли б не Рукоп'ятівський татусь, Ромку б зі школи давно й із задоволенням виключили. Чимало було таких, хто досі плекав надію, що таки колись виженуть, але Сашко не вірив. Якщо знову залишили на другий рік, не витурили у три шиї, як Поливатенка чи Яблонську…
— Та віддайте ж!
— Поглянь, які на ньому «звіру-ушки», ну просто всратися. Конкретний анреспект до мертвих, я щитаю.
— Точняк. Нє, ти прикинь: тебе оно в таке запакують.
— Тіки стрічечки бракує.
— Я б ожив і зацідив козлам…
Стишена метушня, звук ляпасу.
— Поверніть зараз же! Негайно!
— Ах ти ж коза! Ти шо собі думаєш?!
— Нє, Ромко, це шо за цирк, бля?! Вашчє!
— До школи ходить, а уроків не втямить.
— Будемо вчити по-своєму. Шоб дойшло.
Дідова кулька так і рвалася з рук. Сашко примотав її до портфеля, портфель повісив на гілку старої липи, що росла у дворі. Не найкращий варіант, та не було в нього часу на варіанти.
Вийшов із воріт, повернув праворуч, до лави. Лишень шість із половиною кроків.
Рукоп'ят плюс четверо «гієн». Троє влаштувалися на спинці, ноги в забрьоханих багнюкою черевиках уперли в сидіння; один оперся об паркан, Ромка тримає у витягнутій руці кульку, а лівою відштовхує Настю.
— О, ще дрібнота.
— Греби собі далі, головастику, щезни! Чи ніс засвербів?
І Настин погляд: зляканий, з краплинкою сльози на щоці.
— Віддайте їй кульку, — звелів Сашко й засунув руки до кишень. — Хутко!
Вони зареготали, один мало з лави не навернувся.
— Ти вашч-чє хто такий, шмаркля? — процідив Рукоп'ят. — Кавалер, певно? Лицар круглого очка? Тіки цвірінькни — посвятимо. Вали звідси. І в темпі.