Коли приходить темрява
- Автор: Цыганчук Ксения
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1644-0
- Жанр: Маньяки
Электронная книга - «Коли приходить темрява». Краткое содержание книги:
— Можу я піти з вами до того чоловіка? — Я навіть не очікував від себе такого запитання.
Слідчий на хвилину задумався.
— Даруйте мою цікавість, проте в мене є підозра, що мене хочуть позбутися, — слово «вбити» я просто не зміг вимовити, — тому мені б хотілося знати все, що відбувається в розслідуванні.
— Розумієте, це не дозволено. Я не можу вам усього розповідати. Не забувайте про таємницю слідства.
— Так, я все розумію, але зрозумійте й ви мене. — Я благально подивився на слідчого.
— Я обіцяю, що буду тримати вас у курсі подій… Окрім того, якщо все так серйозно, вас потрібно забезпечити охороною. — Малашко раптом замислився. — У принципі, до того чоловіка можемо піти разом… Потім подумаємо про вашу охорону.
За кілька хвилин ми вже дзвонили в його двері. Знову ніхто не відчиняв. Слідчий постукав.
— Відчиніть, поліція!
У відповідь тиша. Малашко постукав іще раз, уже гучніше. Раптом ми почули, як відчиняються сусідні двері. З квартири вийшла старенька бабця в темному засмальцьованому домашньому халаті. Від неї повіяв запах домашніх страв: саме зараз вона, очевидно, щось готувала.
— Я почула ваші гукання, — непевно почала вона. — Ви з поліції? — Малашко показав посвідчення. — Я просто хотіла сказати, що сусід учора ввечері кудись пішов, і відтоді я не чула, щоб він повертався. Розумієте, у нього щось із замками чи то з дверима, і коли він відчиняє та зачиняє двері, це завжди дуже шумно. Навіть уночі прокидаєшся.
— Отже, ви хочете сказати, що він пішов учора ввечері та більше не з’являвся?
— Так.
— А коли він пішов? — поцікавився я. — О котрій годині? Ви не пам’ятаєте?
— Чому ж, пам’ятаю, — усміхнулася вона, відверто радіючи, що може надати цінну інформацію, — десь о пів на десяту чи навіть близько десятої. Десь так. Точно. Я якраз о цій порі вже лягаю спати.
Слідчий запитально подивився на мене. Я зрозумів, що він має на увазі, і похитав головою.
Так, він цілком міг на мене напасти.
— Ну, невже я багато прошу? — Ліза була просто в розпачі. — Лишень не бачитися з цією людиною.
Незадоволена Катя сиділа на дивані, склавши на колінах руки. Сестра вже годину «читала їй лекцію».
— Я не розумію, чому тебе так до них тягне. Ну, добре, якщо ще просто бачитися зі Світланою. Ще півбіди. Ви давно знайомі. Ну, а цей?
— Ну, от я якраз і пішла побачитися з нею. Це ж вона дзвонила, а не він. Досить до мене ставитися, як до дитини! Мені вже не п’ять років!
— Не п’ять років? Так, не п’ять. Ти поводишся на цілі два!
— Ти мене вже задовбала!
— Я тебе задовбала?! Та ми з Назаром ледь із глузду не з’їхали, поки знайшли тебе! Ти це розумієш? Ну, нічого, приїдуть батьки, я тебе більше прикривати не буду. Поїдеш на літо до них. Ось так! — відрізала старша сестра.
— Я всього-на-всього забула телефон! — Катя аж підхопилася з дивана. Вона надто боялася перспективи бути відправленою на літо до батьків у село. В очах промайнув лихий вогник. — Інакше б вам не довелося так хвилюватися. До того ж ми просто спокійно поспілкувалися, поділилися новинами, посиділи в кафе.
— Ви пішли вночі, у страшну зливу. Вам що, робити нема чого?
— А чого нам боятися? Світлана й Вовка займаються карате. З ними абсолютно нема чого боятися. Ну, ти ж сама заборонила мені приводити їх додому. Що мені ще лишалося?
— Я тобі скажу, що тобі ще лишається. — Ліза різко зупинилася й стала перед Катею. — Тобі лишається поїхати на літо до батьків. — Молодша сестра спробувала заперечити. — Це моє остаточне рішення! — Катя відштовхнула Лізу та побігла до своєї кімнати.
— Можеш казати все, що захочеш, та я це зроблю! — гукнула вслід Ліза.
Кохана переповіла мені свою розмову із сестрою. Я ж, своєю чергою, розповів про зустріч із Малашком.
— Отже, ти таки вирішив усе йому розповісти?
Ми сиділи на кухні. Ліза налила нам чаю. Пахло обідом, який вона готувала: стейк та запечена картопля по-домашньому. Ліза готує чудово.
— Так, — ствердно похитав я головою. — До речі, вони знайшли ще один труп задушеної жінки.
Ліза замовкла. Унизу живота несподівано для мене самого заграло приємне бажання. Ні, не зараз. Я продовжив:
— Спочатку вони злякалися, що це може бути той самий убивця, що й цієї нашої сусідки. Це б, відповідно, означало, що вони мають справу з маніяком.
— Ну? — Ліза чекала на продовження моєї оповіді. Бажання відпустило мене.