Тут баба ворожила (2006)
- Автор: Паняєва Наталя
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Гамазин
- ISBN: 966-365-092-3
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тут баба ворожила (2006)». Краткое содержание книги:
А що скажете, якщо вам запропонують поворожити на смерть із гарантією? Тобто фірма гарантує, що той, на кого ви ворожите, обов’язково захворіє й помре впродовж кількох місяців. І все законно — контракт, штрафні санкції, оплата.
Герої нового роману Наталі Паняєвої «Тут баба ворожила» потрапили саме в таку ситуацію. І їм залишається вибір — або кликати на захист іншу ворожку, або…
Містика в нашому житті межує з реальністю. І кожен сам собі вибирає місце відносно цієї межі. Головне — щоб усе закінчилося щасливо.
— Як на мене, — грайливо заявила Іринка, — після суто української вистави необхідно попоїсти чогось екзотичного.
— Тоді треба було йти до китайського ресторанчика, — злегка незадоволено зауважив Авенір.
— Припини! — весело заперечив Ігор. — Усе тобі не подобається. І тут поїмо непогано.
Він повернувся до Віруні:
— Що ти їстимеш, дитинко?
— А торт тут є? — запитала дівчина.
— Аякже! Але я раджу тобі з’їсти щось більш суттєве. От, наприклад, спагетті з печерицями і яєчнею. Хочеш?
— Ні, — образилася Віруня. — Я таке щодня їм.
— А що хочеш?
Віруня мовчки зітнула плечима.
Іринка пожаліла дівчину і порадила:
— Візьміть рагу з індички.
— А ви теж будете? — підозріло спитала Віруня.
— Ні, я візьму рулетики з камбали. І торт «Пунш».
— Оце так екзотика, — засміявся Авенір. — Краще вже гостру квасолю з м’ясом.
— От і бери, — відрізала Іринка.
— І візьму.
— Правильно, — втрутився Кочет. — А ми з сонечком візьмемо курячі грудки зі шпинатом. Це дуже додає сил, — він полоскотав Вірунину шию вусами. — І торт.
Вони зробили замовлення і рушили до салат-бару.
— Який склад був сьогодні? — розпитував Ігор. — Як виглядала Юнона?
— Прекрасно, як зазвичай, — відповіла Іринка.
— Як завжди, намагалася замордувати моторного парубка? І, як завжди, їй це не вдалося? — не вгавав Ігор. Мабуть, «нова любов» поліпшувала йому настрій. — А знаєте, якою б я зробив Юнону?
— Якою?
— Такою хитрою сільською тіткою, собі на умі. Якій одна половина села винна за бімбер, а інша — за приворотне зілля. Чоловік у неї ходить по ниточці, бо боїться, що вона і його одного чудового дня отруїть своїм зіллям, а сама вона не відмовляє собі у малоцнотливих задоволеннях.
Авенір розреготався:
— Ти спізнився. Саме такою її і зробив Котляревський. Звичайною сільською відьмою.
Віруня теж вставила репліку:
— Зараз таких жінок немає. І взагалі, відьом не буває. Це казки.
— Як це немає? — витріщив на неї очі Кочет. — А всі ці екстрасенси, народні цілительки, контактери? Що це, по-твоєму?
— Я думаю, що це вчені.
Іринка стримано посміхнулася такий дитячій переконаності, а чоловіки відверто зареготали.
— Ти що? У кожному селі є принаймні одна відьма, а то і кілька. Тільки не всі пхаються у місто гроші заробляти. Багатьом вистачає того, що вони луплять зі своїх односельчан.
— Неправда, — закопилила губку Віруня. — Це забобони.
— Дитинко, — ніжно промуркотів Кочет, — ти не хочеш подивитися правді у вічі. Мабуть, тому, що й сама відчуваєш у собі щось відьмацьке.
Сльози готові були бризнути з очей Віруні.
— Візьми краще тістечко, — пожалів її Кочет. — На вигляд дуже смачне. А ти, Іринко, теж не віриш у відьом?
— Ні у відьом, ні у екстрасенсів, ні у контактерів. А шкода. Інколи дуже не вистачає такої бабці, щоб помститися декому… Уявіть: прикупиш якогось трунку і…
— А як би ти підсипала такого зілля? До того ж воно, мабуть, несмачне.
— Так, це проблема, — погодилася Іринка.
— Простіше найняти вбивць, — виголосив Кочет.
— Простіше, але дорожче, — заперечив Авенір. — Це не для людини із середнім гаманцем.
— Чому ж, з людиною розправитися можна, коли треба, хіба ви не знаєте? — розтулила свої гарненькі губки Віруня.
Усі здивовано повернулися до неї.
— Серденько, ти маєш справу з найманими вбивцями? — награно здивувався Кочет.
— Ні, я не про найманих вбивць. Це інше… за допомогою магії… Туди можуть звертатися звичайні люди, як ми… Це, правда, теж за гроші…
— Не благодійність, значить, — посміхнувся Авенір.
Решта мовчки дивилися на Віруню. Вони поступово усвідомлювали, що вона каже серйозно.
— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Кочет уже не так легковажно.
Віруня збентежилася.
— Мабуть, я все переплутала. Я згадала про Володарку… — не до ладу вимовила вона.
— Яку Володарку? Містечко під Києвом?
Віруня побуряковіла так, що навіть Авеніру стало її шкода.
— Та я, мабуть, усе переплутала. Хтось щось казав, мабуть, я переплутала, не зрозуміла.
Компанія відчепилася від бідної Віруні, але у всіх залишилося якесь гнітюче враження, тому вони поквапилися доїсти і вийшли з кав’ярні.
Того дня Дейкало здав статтю і, поки її читав заступник головного, тинявся редакційними кабінетами, активно заважаючи колегам.
Колеги, наче змовившись, визирали з-за комп’ютерів і кричали:
— Веню, Веню, йди, не заважай!