Черево Парижа
- Автор: Золя Эмиль
- Год: 1960
- Язык: украинский
- Год: Держлітвидав України
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Черево Парижа». Краткое содержание книги:
L’action se passe pour l’essentiel aux Halles centrales de Paris, construites par Victor Baltard entre 1854 et 1870, énorme bâtiment à structure métallique dans lequel les murs sont remplacés par des vitres, la plus grande innovation architecturale du Second Empire. Fasciné par les Halles, Zola en fait dans son roman une sorte de monstre, comme le seront plus tard le grand magasin dans Au Bonheur des Dames, l’alambic dans l'Assommoir ou la locomotive dans la Bête humaine.
Клод аж у долоні заплескав від такого видовища. Він казав, що «ця паскудна городина» ексцентрична, химерна, чудова, і запевняв, що вона не мертва: зірвана напередодні, вона чекає сходу сонця, щоб попрощатися з ним на ринковому бруку. Клод бачив, як ця городина жила, як розкривала своє листя, немов її корінню було ще спокійно й тепло в угноєній землі. Він казав, що чує тут передсмертний крик усіх городів паризьких околиць.
Тимчасом юрба білих чепців, чорних кофт і синіх блуз заповнювала вузькі стежки між купами зелені, ніби сюди вдерлося ціле галасливе село. Великі кошики носильників важко просувались над головами людей. Торговки, рознощики, продавці фруктів поспішно розкуповували товар. Капрали і черниці товпилися навколо гір капусти, шкільні кухарі вичікували й винюхували, шукаючи, де б купити якнайдешевше. А вози все розвантажувались; візки вивалювали свій товар на землю, мов каміння для бруку, додаючи до колишніх хвиль нову хвилю, що вдарялась тепер об протилежний тротуар. З глибини вулиці Пон-Неф валки возів усе прибували й прибували.
— Все-таки це страх як гарно! — бурмотів у захваті Клод.
Флоран змучився. Він думав про надлюдські спокуси. Він не хотів більше нічого бачити на ринку і дивився на церкву Сен-Есташ, що стояла збоку, наче написана сепією на синьому небі, з її розетками, широкими склепистими вікнами, з дзвіничками та шиферними покрівлями. Він зупинявся коло темного заглиблення вулиці Монторгейль, де впадали в очі краї яскравих вивісок на розі вулиці Монмартр, де сяяли прикрашені золотими літерами балкони. А коли повертався до перехрестя, його цікавили інші вивіски: «Москательний і аптекарський магазин», «Продаж борошна й сушеної городини». Ці слова було написано великими червоними і чорними буквами на злинялому кольоровому фоні. Наріжні будинки, з вузькими вікнами прокидались, доповнюючи широку перспективу нової вулиці Пон-Неф добротними жовтими старовинними фасадами старого Парижа. На розі вулиці Рамбюто, залізши на порожні вітрини великого магазина новинок, гарно вбрані продавці в жилетках, вузьких штанях і широких сліпучобілих нарукавниках, влаштовували виставку. Далі торговельний дім Гілу, суворий, мов казарма, спокусливо виставляв за своїми дзеркальними вітринами золотисті пачки бісквітів і глибокі блюда з печивом. Усі крамниці тепер були вже відчинені. Вулицю поспішно переходили робітники в білих блузах, з інструментами під пахвою.
Клод не злазив зі своєї лави. Він ставав навшпиньки, щоб зазирнути далі, вглиб вулиць. Раптом художник помітив у юрбі, над якою він підносився, русяву кудлату голову й біля неї чорну голівку, кучеряву й розпатлану.
— Гей, Маржолен! Гей, Кадіно!— гукнув він.
Проте його голос загубився в галасі вулиці. Клод cкочив на землю й побіг. Потім, згадавши про Флорана, повернувся до нього одним стрибком і кинув скоромовкою:
— Запам’ятайте: в кінці тупика Бурдоне... Моє ім’я написане крейдою на дверях: Клод Лантьє... Приходьте подивитись на офорт вулиці Пірует.
Клод зник. Він не знав імені Флорана. Розповівши йому про свої художні смаки, покинув його, як і познайомився з ним,— на тротуарі.