Бомбардир

Пройшовши зовсім трохи, я опинився на центральній площі. І знову дивне відчуття: наче пройшов часовий портал у минуле. У дитинстві мені траплялося двічі на рік бувати в маминого брата, мого дядька, у такому самому містечку на Донбасі. І площа мала вигляд точнісінько як оця.

У центрі височів гранітний постамент із написом «В. І. Ленін», щоправда, не всі літери вціліли. Скульптури не було – «ленінопад», який нещодавно пронісся Україною, зазирнув і сюди. Однак назва місцевого стадіону збереглась – авжеж, він носив те саме ім’я. Вхід із помпезним йонічним портиком стирчав прямо навпроти осиротілого постаменту.

Від зупинки тим часом відчалив старезний ПАЗик, який чадив і завалювався на один бік; слідом підкотив жовтий міський «Богдан». Ліхтарний стовп по сусідству неохайно обріс оголошеннями. Я придивився – на одному з найсвіжіших стояло: «Здається подобово».

Я набрав зазначений номер і через півгодини за двісті гривень винайняв солідні апартаменти з краєвидом на той самий п’єдестал, де колись був Ілліч.

Хазяйкою виявилася опецькувата вусата пані приблизно моєї вагової категорії, але на дві голови нижча. Через таку комплекцію їй не завжди вдавалося з ходу протиснутись у двері, і вона, мов м’яч у воротах, часом рикошетила від одвірка до одвірка й тільки після цього опинялась у кімнаті. Жодної привітності – прийнято мене дуже суворо.

– Паспорт із собою? – передусім з’ясувала вона, обстежуючи мене похмурим поглядом з-під густезних брів.

– Авжеж,– я простяг документ.– А у вас?

– І в мене…

– Ну, тоді хоч просто зараз до загсу.

У відповідь – обурене сопіння.

– Я заміжня! І попереджаю: вдома не пити, не палити. Оплата – мінімум за дві доби. Ще сто гривень – застава на випадок, якщо щось зіпсуєте. Усе зрозуміло?

– Так точно.

– Ви надовго до нас?

– Поки на два дні. Якщо знадобиться, можна буде подовжити?

– Там буде видно. Охочих багато.

Я посміхнувся подумки. Не схоже, щоб містом тинялися натовпи приїжджих у пошуках житла.

Проте все це не мало значення, бо кімната виявилася світлою й чистою, а постільна білизна – свіжою.

– Не підкажете, скільки в Марганці шкіл? – запитав я перед тим, як розпрощатися з хазяйкою.

Вона підозріло глипнула, але таки відповіла:

– Звичайних – десять.

– А що, є й незвичайні? Як Гоґвартс?

Жінка чомусь образилася.

– Та нічого подібного! Є ще музична, два інтернати й вечірня.

– Дякую! Вдалого вам дня!

Загалом, щось таке я й передбачав. І що тепер – обходити всі ці школи одну за одною? Для цього треба мати дуже багато часу, і не факт, що буде результат.

Діяти слід було інакше. Я замкнув двері, спустився на вулицю, перетнув площу й опинився під колонами біля входу на стадіон. На полі йшло тренування якоїсь місцевої команди. Гравці без форми, рухаються ліниво. Тренер – літній, з незграбно виліпленим обличчям, схожим на ґудзувату картоплину, щохвилини свистів і кричав на своїх підопічних, додаючи до вказівок матюки.